«Голод не тітка» Яків Персунько

Голодомор — злочин. 

Я був малий та їстоньки хотів.
А поруч були сестри і брати.
На черіні, в печі, плискачик млів,
Що матінка зробила з лободи.
Ту їжу, що так звалася тоді,
Матуся порівну на дольки розділила.
Не врізала чомусь лише собі…
Занадто діточок своїх любила.
Нехай Творець відверне цю біду.
Який бур’ян замінить нині сало?
Хто їсть, скажіть, сьогодні лободу?
А нас матуся нею врятувала

Голод – не тітка

Альма, звичайнісінька безпородна собака, стомлена нескінченими пошуками бодай хоч якоїсь поживи, пленталася до своєї нори, яку сама собі обладнала в купі тирси на задньому дворі лісгоспівської пилорами.
Ходити вулицями села тваринка побоювалася, бо зголоднілі люди почали виловлювали бродячих собак. А кажуть, в інших селах уже й діточки зникають… Небезпечно стало потрапляти на очі зголоднілим, згорьованим людям, які майже не щоденно відносили до сільського кладовища когось зі своєї родини. А потім ще чи не тиждень чергували побіля могил, щоб бува хтось через втрату розуму не відкопав ту могилку.
Городами, попід тинами, бур’янищами, біля обор для худоби та хлівів кружляла зголодніла тваринка. Набравшись чимало реп’яхів і трав’яних бліх, вона повертала ні з чим.
Порепані, порожні соски теліпалися майже додолу, а сама від кожного подиху вітру точилася з боку в бік, мало що не падаючи…
«Потрібно йти до магазину, – подумала вона й різко повернула у протилежний бік. – Що буде те й буде, піду прямо вулицею». Село виявилося зовсім безлюдним. Лише десь віддалік було чутно людський плач. «Знову хтось переставився», – подумала Альма, пришвидшивши ходу. Зайшовши позаду прибудови до магазину, що слугувала коморою, вона почала гребти землю. Тяжкою була та робота, як для безсилої тварини. Вона втомилася, але гребла з останніх сил, бо це був її останній шанс роздобути їжу. Вже чи не тиждень, як Альма взагалі нічого не їла. А трійко маленьких цуценяток безперестанно ссали її порожні соски. Всього їх у неї було п’ятеро. Натомість двійко вже вона поховала неподалік та пильнувала, щоб ніхто на свіжі поховання не натрапив. А, ось, зараз… їжа майже поруч.
Мрійливо вже уявляла, як з’їсть великий шмат ковбаси, коли потрапить усередину комори. Як у неї прибуде молочко на радість діточкам…
Розчарування було великим. Щойно опинившись усередині комірчини, Альма побачила порожні стелажі й бочки з-під оселедців… Попорпавшись трохи між всілякого непотребу, вона віднайшла таки смердючу рибину, яку, мабуть, у темряві загубила продавчиня. Впадати в ейфорію тварині було ніколи, бо саме в цей час скрипнули двері до тієї комірчини. Продавчиня кинула через поріг порожній ящик від картоплі й повернулася назад до порожнього прилавка. Зрозумівши, що вона не на іменинах і робити більше там, у тій комірчині, нічого, Альма покинула її. І з оселедцем у зубах попленталася до свого житла.
Павло Юстимович, лісницький коваль, оторопів від подиву, коли йдучи з роботи, зустрів собаку з оселедцем у зубах. «Подарунок неба якийсь, чи що? Я ж уже три дні лише саму воду споживаю. А юнак, котрого мені дав лісничий, щоб міхами мені дмухав, ще вчора зліг від голоду», – подумав коваль, ідучи прямісінько до стомленої тваринки. Павло Юстимович уже уявляв, як він того оселедця поділить навпіл і одну частку віднесе юнакові, котрого дали йому в помічники…
Не тут-то було. В очах коваля Альма побачила радість переможця. Вона збагнула небезпеку й почала втікати. Видовище було сумне. Тваринка бігла з останніх сил, а коваль, виснажений голодом, мало не падаючи, намагався наздогнати її, щоб відібрати того оселедця… Альма, втікаючи, відводила коваля якомога далі від своєї нори, щоб він не натрапив на її діточок. Чоловік, своєю чергою, нічого не бачив попереду себе, крім того оселедця, який йому не належав, але дуже хотілося його забрати, бо «голод – не тітка».
Знесилена тварина впала додолу. Й лиш тоді коваль збагнув, що так вчиняти не можна. Адже, він побачив порепані собачі соски. «Господи! Що я роблю?! – мовив коваль. – Вона ж діток має годувати»! Повернувшись назад, коваль пішов у напрямку лісу, щоб там нарвати кропиви для приготування хоч якоїсь їжі.
Стомлена Альма теж того оселедця не їла. Вона збагнула, що молока від подібної здобичі не прибуде. Й вирішила годувати діток тією рибиною. Адже треба ж колись їм починати їсти самостійно. Достеменно невідомо, чим закінчилася ця сумна історія. Натомість відомо, що Альма разом із цуценятками облишила своє житло. А до села вона повернулася з трійкою дорослих песиків. Але це було значно пізніше.
Павло Юстимович пишався своїм вчинком, дивлячись на прибулу до лісництва собачу родину.
З того ж часу в лісгоспівській кузні й стала жити ця сім’я тварин.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов