Картини римами малюю. Олена Коленченко.

У Чернігівській області, в мальовничому місті Новгород — Сіверський, народилась і живе талановита жінка, Олена Коленченко. Біолог, яка працює у медучилищі і пише шикарні вірші. Ні, вона їх навіть не пише, як вона каже» Римами малює…картини». І дісно, читаєш рядки Оленчених  віршів, а перед очима постають картини, постаті, почуття та емоції. Розфарбований тендітною рукою осені ліс та лелечий крик у вирію, смарагдова Десна та заквітчаний у вінок серпень. Хто ще так може сказати і побачити те, що не кожна людська душа побачить, як не жінка, яка не тільки закохана у свій край, свою країну, у життя. Її рядки всі зіткані з кохання та жаги до життя. Її серце пише нам те, чого ми не завжди вміємо побачити чи відчути. Казка Оленчиної поезії у неймовірному поєднанні реальності та чогось такого незвіданного та високого, яке Всесвіт відкриває не всім. І тільки через вірші Олени ми маємо змогу  доторкнутись до цього містичного та таємного скарбу. Тож приєднуйтеся та насолоджуйтесь тим дивом, яке нам подарувала ця сіроока українська красуня.

Поетеса Олена Коленченко

Поетеса Олена Коленченко

Я сіверянка!

Я сіверянка! Щастя в цім я маю!

Народжена із світла і тепла,

В душі моїй цвіте зелен розмаю

І дивна фіолетова імла…

Я сіверянка! Гордістю сповита!

Навіки зчарував деснянський край!

Краса природи ніжна, соковита,

Оспівую свій милий, тихий рай.

Я сіверянка! Правнучка далеких

Синів поважних древньої землі.

Яка краса! Вже знов летять лелеки!

І зерна прокидаються в ріллі.

Я сіверянка! Щастя в цім я маю!

І хочу ним ділитись повсякчас.

Любов`ю Вас своєю обіймаю

І бережу, щоб вогник не погас.

Картини римами малюю

Сонечко з -за обрію встає,

День новий, ще мружачись, дарує,

Враз світліше на душі стає,

Знов картини римами малюю…

Розфарбую в солов`їний спів

Ліс, який дрімає в прохолоді,

Квітам — найніжніших пелюстків,

Сонячний чатує вже при вході.

В колір волошковий — небеса.

Білосніжних хмарок на додачу,

Хай смарагдом тішиться Десна!

Веселковий — на щасливу вдачу!

Спинись на мить

 

Спинись на мить, поглянь навколо себе,

Цілющої краси знайди блакить.

Ці миті дивні цінувати треба,

Бо швидко час земний наш відлетить.

Спинись на мить, відчуй її на дотик,

Тремтливу ніжність квітів запашних,

Горнись до неї, як смішливий котик,

Позбудься дум нелегких і страшних.

Спинись на мить, відкрий назустріч душу,

Хай досхочу нап’ється з джерела,

Природи тишу словом не порушуй,

Відчуй її, щоб у полон взяла!

Травнева ніч

Травнева ніч… Сполохана душа

Любові неземної спрагло просить —

Лише зажди, мене не полишай,

До неї верне моя стигла осінь.

Адже я юна, серцем молода,

Ти не дивись, що сніг мене завіяв,

Спливають поспіхом лише літа

Ну а душа, душа моя ясніє.

Стає мудріше, грань її тонка,

Складає рими і живе у віршах,

Нить Аріадни — ліра золота,

Веде в сади, де розквітають вишні.

Там відчуваю молодість свою,

Дитинства радість та щемливі мрії,

Не полишай, любове, я молю —

Залиш мені останньої надії.

Зранена душа

Серпанком оповиті вечори,

Легка імла спускається на плечі.

Береза знову плаче із кори,

Сумує разом з нею сонний вечір.

Тремтливо вітер подихом весни

Дівочі розплітає ніжно коси,

Зорить із неба місяць в її сни,

А зранена душа любові просить.

Всю силу б зараз взяти у Землі,

Бруньки весніють солодом відчутно.

Та відбирають силу люди злі

І серденько її рясніє смутком…

Незнайомка

Спокуслива. Мрійлива. Так жадана.

Назустріч долі Незнайомка йде.

Краса і грація їй Богом дана

І від Софі Лорен щось в ній живе.

На землю вечір радо стелить тишу,

Останній сонця промінь мерехтить,

Волосся вітер подихом колише

І білосніжним платтям шурхотить.

Красива. Вільна. Та чи є щаслива?

Приховано з очей сльоза бринить.

Жіноча доля так бува примхлива

Назавжди тугу з серцем поріднить.

Та швидко зовнішня краса минає,

Краса душі з роками лиш цвіте.

Ворожа заздрість хай всіх оминає

І кожна жінка щастя віднайде!

Серпень

 

 

Чарівна мить блукає горизонтом…

Серпневий день згасає назавжди,

Лиш залишає ніжність й світло сонця…

Мій милий серпню, не спіши, не йди!

Не надивилась я у твої зорі,

Красу всю не спила твою до дна,

Не викупала спрагле тіло в морі,

Ще мрія жевріє і не одна…

У очі малахитові вдивляюсь,

Як в дзеркало водневе з кришталю,

І в нелюбові осені я каюсь,

Бо ніжно літо-літечко люблю!

Сплету вінок барвистий з диво-квітів,

Щоб зберегти красу п`янку із трав,

Зберу в намисто всі чарівні миті

І музику, що серпень нам зіграв!

Ніколи не шкодуйте добрих слів

 

Ніколи не шкодуйте добрих слів —

Хай ллється з серця джерело любові!

Озветься щастям життєдайний спів,

У душах ваших відродившись знову!

«Те, що посієш, те й пожнеш сповна!» —

Крилатий вираз вічністю говорить.

Хай проростають зернами добра

Ваші слова із ніжності й любові!

Ніколи не шкодуйте добрих слів:

В них є та сила, що єднає миті!

Від розпачу, біди, і зайвих сліз,

Підтримати словами треба вміти!

Слова не про кохання хай мовчать!

 

Слова не про кохання хай мовчать

Їх срібний місяць в човнику колише.

На небі зорі ніжно мерехтять,

Вартує ніч… Замріялася тиша…

Слова не про кохання тихо сплять.

Вкривають землю тихим падолистом.

Натомість ті, що про любов, горять —

Як зірочки, здіймаються над містом!

Слова не про кохання підождуть,

Нехай любові сяйво пломеніє;

У кожнім слові щастя віднайдуть

Лиш ті, котрі кохати серцем вміють!

Бережіть любові крила!

Місяць зоряно-крилатий в небі човником пливе,

Ніч-красуня дивну пісню на сопілці виграє,

До танку з зірками кличе, кожне серденько зове,

На земельку іній срібний тонкострунно-ніжно ллє.

Їй русалоньки радіють, сяють в посмішці вуста,

Мають вроду чародійну, оченята — озерця.

Хто хоч раз у них погляне — приголубить німота,

Душу вийме і сховає у тенетах острівця.

Тож не будьте, люди, хтиві, щоб кохання вас знайшло!

Чарівниця ніч зоріє — віднайшла своє крило!

Щоб здійснились всі бажання (вранці сонечко зійшло),

Бережіть любові крила — щастя першоджерело!

Крилата мрія

Я маю крила! Та чи маю?

Замріяно заплющу очі….

Злітаю! Крила розправляю…

Дарма, що дійство проти ночі.

Нарешті серце я звільнила

Від нерішучості і болю.

Буденності тяжке вітрило

Я відпускаю, прагну волі.

За всесвітом спостерігаю —

Співає тихо колискову,

І місяць в човнику гойдає

Моїх думок співоче слово.

Привітно в небі зорі світять

Натхненно Муза вже чекає,

Складаю вірш із ніжних літер,

В рядках цих щастя споглядаю.

Бо в кожнім слові щира правда

І суголосся заповітне.

З-за видноколу сходить ранок

Відкрила очі…Сонце квітне…

Березонька – дівчина молода

 

В березовому гаї дивина,

Із фарб зелених вив`язала сукню

Березонька — дівчина молода,

Медовії листочки всі із цукру.

Стоїть окремо, дивиться у даль,

Сором`язливо мружить спраглі очі,

Хоч клен, то звісно зовсім не мигдаль,

Та осторонь вартує дні і ночі.

Зачарував дівоче серце враз,

Стрункий, одягнений у пишні шати

І листям вітер виграє романс

На відстані не солодко кохати

Вже осінь пензликом фарбує день

І клена майорить душа барвисто.

Лунає звідусіль різних пісень,

Дощить береза листям золотисто.

Танок на світанні

 

Яке яскраве й дивне відчуття,

Душа танцює та́нок на світанні,

Так радісно струмить нове життя,

Як човники пливуть сніги останні.

Барвисті фарби стеляться навкруг,

Аромить ніжно Березень крилатий,

Купається в зелених фарбах луг,

Вкривається туманом сад крислатий.

Вже небо бірюзове спрагло п’є

Красу весняну з пролісків і примул

 

І дощиком на землю щедро ллє,

Дарує до життя рослинам стимул.

Пернаті друзі ве́рнуть до осель

Пташиним дзвоном веселиться Квітень

Нагадують картини ці – Марсель,

Наш рай маленький з зелені і квітів!

Весна мене чарує і п’янить,

Вже Травень Квітню дихає у спину,

Як хочеться спинити дивну мить –

Та час летить, летить він без зупину!

ЗІРКАМИ ЩЕДРО СИПЛЕ НІЧ

Життя — це мить…

Наповни її змістом!

Душа щемить…

Квітчай її намистом

Із кольорів,

Що проростають в квітах,

Де місяць стрів

Красу посеред літа!

Відчуй її

У кожній стебелинці

І віднайди

Шлях вірний на стежинці!

Нехай зорить

Коханню яснооко

Чарівна мить

Така неодинока…

Шепоче ніч,

Зірками щедро сипле

І чути клич —

У мріях нічка квітне!

Бажань ріка

Спливає океаном…

За ній літа

Земним меридіаном..

Стрічає плин,

Як тиха колискова…

Лунає спів —

Бринить відлунням знову…

Потічок літ…

Здіймається вітрило…

Чимдуж летить,

Бо має таку силу!

Збери красу

В намисто життєспрагле!

Спивай росу,

Як літечко засмагле…

Ця мить мине

І зорепад розстане…

Знайди себе —

Нехай душа повстане!

ВІЧНІСТЬ СЛОВА

Серед книг, що сповідують душу,

Відродилась, втрачаючи страх.

Серед літер, блукаючи, мушу

Крил шукати — злетіти б, мов птах!

Горілиць обійняти синь неба,

Із хмаринок напитись води,

Та неволять мене дикі нетрі,

Силу втратив і мій поводир…

Серед книг, серед безлічі літер

Загартовую рими свої.

Хай по світу розносить їх вітер

І живуть у піснях солов’ї,

Бо у кожнім цім слові є вічність,

Пропечатана кров’ю із вен,

Зрима людяність і відповідність

В життєкнизі прописаних тем.

У ТЕМРЯВІ СЛІВ

В твоїх словах я знову заблукала

У темряві, що серед світла дня

Душі моїй кордони фарбувала…

На лезі гострім танцювала я…

У тих словах блищали блискавиці,

Дощем холодним літери сікли,

А деякі були зухвало ниці

І душу розтинали і пекли…

І докорінно суть свою міняли —

З лілейно-ніжних проростали в ртуть.

О, як слова мені ці дошкуляли!

Та ці ж слова до тебе й повернуть!

Сказати слова доброго не вмієш,

І все тобі чужинне і пусте…

Незчуєшся, як зійде, що посієш,

Пекельня доля з слів цих проросте.

СПИТАЛА ДІВЧИНКА У МАМИ

Спитала дівчинка у мами,
Що таке Щастя, розкажи?
Це те, що завжди поруч з нами
Це те, що маємо в Душі.

Блакитне небо, сонце, квіти,
Зоря ранкова, вітерець.
Усміхнені й слухняні діти,
І, навіть, в полі бур’янець.

Ласкавий дощик і хмаринка,
Що в небі човником пливе.
Смачна й корисна мандаринка,
Кульбабки сонечко живе.

Усмішка брата, мами, тата,
Дідусь, бабуся, вся рідня.
Щоденне «Добрий ранок, Злата».
Ласкаве, ніжне кошеня.

Високі гори, океани,
Грибочки, ягоди, трава.
Веселки колір і фонтани
І спів пташок, річки й моря.

Коли нема війни на світі,
Лише любов панує скрізь.
Здорові всі, дорослі й діти,
Нема ні горя ані сліз.

Найголовніше щастя — в Мирі,
Коли Добро керує всім,
Тоді зростають всі щасливі,
Це Щастя й є, передусім!

Освідчуюсь, оспівую, люблю

 

Тобі присвячую своє життя,

Ти неймовірна, ніжна, загадкова!

Із надр святих народжує земля

Тебе, співуча моя рідна мово.

Дарує міць і сили Синевір,

Дніпро — цілюще джерело натхнення,

Завзята молодість — з Карпатських гір,

Крилата мрія, щира і здійсненна.

У серці кожного гальмуєш час,

У неосяжності і ритмі звука…

Красива, витончена, без прикрас,

Вже вкотре знов відроджуєшся в муках.

Велику силу маєш вікову,

Присвячення у віршах і поемах…

Освідчуюсь, оспівую, люблю —

Як криця, проростай у наших генах!

Ніч без війни

 

У прохолоді місячного сяйва

Принишкло спить натомлена земля…

Їй сняться сни, де миром пахне щастя

І люди всі стоять у вівтаря.

І кожен один одному за брата.

Нема війни, натхненно править мир!

А злість, журба потрапили за ґрати,

Диявол-ворог скинув свій мундир.

Радіють діти: тато повернувся,

Замовкли «Гради» враз і назавжди!

А з неба Янгол тихо посміхнувся

І стер сліди злочинної війни.

І свято забуяло, заквітчало,

Піснями пробудилася земля —

Здалося їй на мить, що вже світало…

А це початок був нового дня…

Стиглі фарби літа

 

Занурю пензлика у стиглі фарби літа,

Вберу усю його розкішність і красу —

Фарбую доленьку життя, хай щастям квітне,

Додам веселки самоцвіти і росу!

Вдягну у колір яблуневий зоремрію,

Нехай нектар цілющий бджілоньки зберуть —

В усі міста й куточки неньки України

Крилаті мрії разом з медом відплевуть.

Вишневу фарбу я наллю по вінця в келих —

Для цвіту миру й дружби скріпимо мости!

Гаптую стежечки малиново-веселі,

Любові колір простеляю з висоти!

У волошковий огортаю міць і волю,

В промінців сонця запозичую снаги —

Хай заквітує різнобарвно наша доля,

Щоб назавжди зафарбувати цвіт війни!

УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ

Серпневі відзвеніли Передзвони —

Нетлінним словом сповнилась душа,

Сердець співочих мова калинова

Натхненно й ревно свято прикраша!

О рідна мово, зорями сповита,

У сяйві неба сонячних заграв!

Оспівана віками, перелита

Із серця в серце хвилями Дніпра!

В твоїм полоні солодко і терпко,

Ти, як вино, не випите до дна…

Краса твоя — нескорене люстерко,

Душа — як вільна птаха, як весна!

Лише відчуй, і римами озветься,

Ласкаво пригорни її тепло…

І джерело невичерпне

проллється

На українське зморене чоло.

І проросте у пагінець любові,

І сили назбирає, і снаги,

Розквітнуть неба очі волошкові,

Вдягнувши в колір ніжний береги!

Поля, сади у жовтім оксамиті,

Палає України серце — стяг…

Єднаємо славетні диво-миті

У ріднім слові, величі звитяг!

Шануймося, бо рідні ми по крові,

І дух єдиний в генах ДНК!

Що нам вітри? І що дощі вихрові?

Ми разом! До останнього рядка!

Україна — серце Європи!

 

Україна – це серце Європи!

Духу велич, безкраї поля!..

Потопає в крові, вся в окопах,

Болем зранена рідна земля…

Вкрите небо пітьмою, у хмарах,

Плаче сонце в скорботі й журбі…

Назавжди відлітають від мами

Кращі діти, такі молоді…

Не жаліли життя, захищали,

Зберігали кордони її,

За щасливе майбутнє стояли,

Не зламати нас чварам орди!

Ще засяють у небі барвисто

Веселково-святкові вогні,

І повітря вдихатиме чисте

Україна, зміцніла в борні!

Вдягнемо оберіг — вишиванку —

Нехай нас береже від війни,

Щоби щастям усміхнені ранки

Зустрічали і доньки, й сини!

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов