Моя мова -прикраса. Поезія Наталі Музири.

Київ — не просто столиця України, але й багатогранне місто, де живуть сотні, ан ні, мабуть тисячі талановитих людей. Адже до Києва багато хто їде з надією стати відомим, або покращити своє життя. Тож звісно що і поетів у Києві більше, аніж мать де. Та всеодно, читаючи кожного з письменників, розумієш, що всі вони неоднакові, у кожного є свій стиль та своє слово. І сьогодні  ми познайомимо наших читачів із киянкою, поетесою і гарною жінкою, Наталією Музирою. Вірші Наталі Музири такі ж співучі, як і її мова, якою говорить душа жінки до нас, читачів. І ці слова западають у самісіньке серце, так там і полишаючись назавжди. Адже поетичне слово сучасної жінки — то не просто спів знеболеної останніми подіями, душі. Там ще є щось таке, якісь невидимі чари, які смакуються наче оте вино, залишаючи після себе приємний післясмак на серці. Отже, насолоджуйтеся віршованим словом сучасності і збагачуйте свій світогляд. 

Киянка, Наталя Музира

Киянка, Наталя Музира

Душі — замулений став

Я бачила в душах замулений став –
Не чують, не бачать,..ніхто й не сказав…
Ні зойку, ні болю,а ні співчуття,
Приземлене й дивне, скажу вам, життя.

Ненавидять ближнього свого за все!
Дратує, аж надто, дотепне слівце!
Невгідна постава твоя і талан,
І, що не живе в твоїм серці обман…

І, щось маєш краще – у них же катма,
Що всюди і скрізь ти все робиш сама!
Що друзі є в тебе й товариші,
І, навіть, за те, що ти пишеш вірші!..

Мілка і безводна криниця душі,
Хвилює лиш тиск та скрипучі крижі,
А ще, чим би тельбух міцніше набить,
Виходить, що й так можна вік волочить…

Моя мова – прикраса!

Моя мова прикраса,
В королівськім саду,
Хоч півсвіту об’їду,
А таку не знайду!…

Бо гостинна й привітна,
І ласкава для всіх,
Величава й елітна!
Й так сказати не гріх.

Мова – мир, мова – зброя!
Вона й меч, вона й плуг,
І в хороброго воя
Вже не випаде з рук!

Тож любіть і цінуйте,
Бойовий цей припас!
В молоду ріллю сійте,
Щоб була й після нас!
29.10.2017р. Музира Наталя.

Обоє ми уже не ті

Моя хатино, ти у вербах,
Стоїш собі, як сирота.
Пройшло життя, наче по тернах,
Вже ти – не та, і я – не та…

Мені ти рідна, серцю мила,
Та щось не так, тут щось зробили…
І чується дитинства дзвін,
Тут же, колись, буяв жасмін.

Кущі залиті ніжним цвітом,
А аромат,.. як чарував!..
І краще, краще з кожним літом,
А хтось безжалісно зрубав.

Його ще мама посадила,
Разом із ним і нас ростила,
Повиростали й розійшлись,
А, цвів, а цвів жасмін колись..

Моя хатино,як же сталось?..
Свого нічого не зосталось..
От тільки верби,наче хмари,
І пахне листячко… узваром.

Я знов прийду сюди весною,
Поговорити, хоч з тобою..
Бо все ж на світі незпроста,
Хоча тепер, моя хатино,
І ти — не та,і я – не та!…
2013р.

Я ТАКА!

В організмі клітиночка кожна, каже:
« Не можна, не можна, не можна!..»
Не вірю , не хочу, не слухаю –
Не стану, не буду я другою.
Така вже є, така вродилась…
Спокійно жити і не снилось.
Хоча, буваю дуже різна:
То добра, лагідна, то грізна,
То я усе на світі знаю,
А то вже відповідь питаю,
То проявляю силу, волю,
А то клену нещасну долю.
То я на баскому коні,
А то, вже рибкою на дні…
Дверима грюкну! Все, дістали!
А тут, як лід уже розтала.
То я люблю, то ненавиджу,
Тут прилягла, тут вже не всиджу…
Живу з копійки – не до жиру,
А враз візьму і розтранжиру.
Буває плачу у подушку,
А кращу, де знайдеш подружку?
Тоді від радості вже скачу,
Бо вихід є , я його бачу!…
Життя складне, може й нагнути.
Його також треба збагнути.
Дивлюся на себе – стаю таки іншою,
Якщо не добило – зробило сильнішою.
Наталя Музира. 2013р.

Вітер Свободи.

Вітер Свободи по жилах гуляє,
Вітер Свободи кров розганяє,
Вітер Свободи кличе до бою,
З вітром Свободи немає спокою.

Немає спокою, бо правди немає,
Немає спокою, бо лихо гуляє.
Падаєм духом , серця похололи,
Вітер Свободи, доколи , доколи?

Доколи терпіти наругу і чвари,
Доколи терпіти нам яничарів?
Лиш вітер Свободи здолати це взмозі,
Лиш з вітром Свободи нам по дорозі.

Вітер Свободи дорогу покаже,
Вітер Свободи правду розкаже.
Вітер Свободи по жилах гуляє,
З вітром Свободи кров закипає!
2013р.Наталя Музира.

Село моє…

Село моє, моє село,
Тебе – вже, наче, й не було.
Давно — давно уже, колись,
В столичний вирій подались.

Так хтось в науку, хтось в роботу,
У когось інші є клопоти.
А хтось, вже соромно й сказати —
Забув, учительку, як звати.

Не тільки вчительку забув,
Про мову, наче, і не чув.
В столиці всьо абщацца звик,
Став апановувать язик.

В село приїхав, грамот яка,
Ти, бач, навчилося, чортяка!
Чи, може п’яний та верзе,
Й ніхто ж писку не зверзе!

Бо що ж , скажіть, ото за диво?
На наше пиво – каже – «п-і-і-і-і во».
І каже , «пєрвоє» — на борщ,
Щоб ти пішов у дуба сторч!

Ось тут , мене уже «гребе»,
Бо в школі ж ти,було тупе.
Буквар скурило, ідіот!
А це – ти бачиш – поліглот!

Мабуть, природа відпочила,
Або, маленьким упустили,
Бо що всмокталось з молоком,
Того ж не виб’єш молотком.

 

Прости, Господь, за скудоумство,
Така хвороба від бездумства.
Йому ж не всунеш в рота кляп,
Ото й базікає, как цап.

* * *

Не хочу думати про вічне,
Я , хочу думать про тепер.
Хай це питання пересічне,
Я хочу під будинком сквер.

Я хочу клумби, хочу квіти,
Нехай тут галасують діти,
Зелений хочу я, газон,
Бо вже набридло скло й бетон.

Від нього стогне вже земля,
Якби вона сказать могла:
«Де ж ви взялися, сучі діти,
З таким нестримним апетитом?

Де ж ви взялися, паразити,
Нема, щоб сіять – все косити».
Та що вкосили, чи з’їсте,
Бо гнів народний все росте.

А ваші наміри лукаві,
Лиш страму завдають державі.
Велика помилка природи,
Сидить на шиї у народу.

Ну,що ж, сидіть та тільки тихо,
Бо скоро збудите ви лихо,
Таке історія вже знала,
Як панські підмурки палали.

Правда і Кривда.

Зустрілися, якось, на вузькій доріжці раненько,
Кривда — пихата, пузата і Правда – тоненька.
Тут бій не на жарт зав’язався, ну й сила!
Бо Кривда пузата на Правду худу, так навалила.

Взялася кремезна валити, гноїти, топтати..
Очей не підняти, не те на ногах , щоб встояти.
Глумилася довго отак, та іще й потішалась:
Як легко їй здобич така у лапети дісталась.

Вона на показ усю пиху свою виставляла,
Та щирую Правду, цим видом своїм,ну ніяк, не злякала.
Дарма, що худенька, слабка на гріш не багата.
Та повна ріднею була її батьківська хата.

Фіналом сумним це могло би усе завершитись.
І, як бідній Правді від тої ганьби , та відмитись.
Сім’єю всією змогли відстоять- Честь і Совість…
На цьому вже можна було б і скінчити цю повість…

Та думка нав’язлива люд навкруги непокоїть,
А, раптом,що Правда, візьме проти Кривди не встоїть.
То, може, слід Правді уже та набратися сміли,
Й зробити із Кривдою те, що із нею нахабно робили…?

 

НЕМАЄ КРАЩЕ УКРАЇНИ.

Все в пошуках кращої долі
У світ , за моря, розійшлись.
А дома, на рідному полі,
Гірчак та осот завелись.

Не стану корить,- ви не з жиру,
Домівку лишили й діток.
Багато , нас браття, по миру
Шукає свій кращий куток.

Та ліпше від рідного краю,
Хіба , що у світі знайшли?
Вам же тут соловейко співає,
Це ж ви тут на світ білий прийшли.

Вам тутички й пуп закопали,
На українській землі,
Вас же тут у колисці гойдали,
Коли ви були ще малі.

То , може, таки , що додому?
Матусю свою боронить,
Хоч гуртом усі, а хоч по одному,
Та будемо разом косить.

Бо хто ж таке бачив у світі,
Щоб Українець змиривсь:
У власній оселі із сміттям,
Та ще й будякам підкоривсь.

Така година все ж настане,
Що бур’яну зовсім не стане.
Насадимо найкращих квітів.
І мама-дома, біля діток.

Знову прийде весна.

Знову травень умиється грозами,
В стиглі яблука вдягнеться сад,
Заплете нива косу покосами,
А з війни вже не прийде солдат.

Вже не прийде додому він стежкою,
Що з дитинства топтав босоніж,
Не надіне сорочку з мережкою,
Що йому шила мама всю ніч.

І з порога привітно не всміхнеться,
З батьком силу не зміря в кулак,
Із сестрою уже не обійметься —
Чорний доля поставила знак.

До воріт його, юного красеня,
У глибокій труні привезуть,
І нема вже ніякого значення,
Як біду, оцю, нам назовуть.

Гримнуть залпи і небо розколеться,
Ворон злякано з віт полетить.
Білий день у пітьму перетвориться,
Та герой не помер – просто спить!…
11.10.2015р.

Так хочеться надійного плеча.

Як хочеться надійного плеча,
Обдуманого, стриманого слова,
Порожніх обіцянок вистача,
І вистачає тих, що в голові полова.

А нам твердої б і не грубої руки,
В чиїх обіймах тепло і спокійно,
Поривів чистих, помислів простих,
І подарованих дрібничок безпричинно.

Не глянцево-лоснистих жеребців,
Не грубих, необтесаних мужланів,
Не ремесла злочинного творців,
Не одержимих владою тиранів

Так хочеться розумних зрілих дій,
І посмішок, і вчинків благородних,
І з-під опущених сором’язливо вій,
Ще й залицянь, нехай і старомодних.

І серед тих, що дожили вже до сивин,
І молодих красунь пишноволосих,
Легенда й досі ходить про мужчин,
Що на руках своїх коханих носять…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов