Boo UA
Tickets [CPS] UA

ОДЕСА

Сонце… І небо без жодної хмаринки. Так зустрічала Одеса мандрівників. За мостом через Хаджибейський лиман Роман пересів у крісло водія. Катрін не заперечувала, бо дорога її добряче втомила.
Розшукати вулицю Пушкінську не було великою проблемою, а от готель… Припаркувавши авто біля будинку під номером 8, ніякого готелю вони там не побачили. Звичайно, знайти на кілька днів житло в Одесі – це ніяке не питання, але Роман уже почав хвилюватися за багаж Катрін, який його мама переадресувала саме сюди… Звичайний старовинний одеський особняк… Металеві двері з електронним кодовим замком. Побачивши на протилежній стороні продовольчий магазин, вирішив, майже без надії, розпитати там.

5ba88bd93207c

 


– Ой, не ви перший запитуєте. Що там у тому готелі вам всім медом намазано? Звичайно, знаю. Та навіщо вам той готель… Там дорого. Ось у мене ключі від вільної квартири поруч – беріть і живіть скільки хочете за половину тої готельної ціни! Чи, може, у вас є машинка, яка друкує гроші? Чи, може ви внук Рокфеллера – і у вас є дерево, на якому замість листя зелені американські банкноти з’являються час від часу самі? Якщо таки так – то і я можу вас за ту ж ціну, що в готелі, поселити прямо у себе вдома, а сама піду на квартиру… – жінка за прилавком мала вдосталь часу для монологу, бо в магазині не було жодного покупця.
Роман зрозумів, що справу має зі справжньою одеситкою, ще тієї, старої закваски, тож вирішив її перебити: «Машинки такої немає у нас поки що і дідуся такого немає теж, але є своя квартира, правда, без виду на море, бо у Бердичеві. Якби ви знали, як важко ми цілий рік працювали, щоб пожити по-людськи в Одесі… Хочемо в готелі, щоб таки трохи забути про квартиру».
Одеситка його зрозуміла: «Тоді не намагайтеся мені сподобатися, а ідіть собі через дорогу аж до он тих чорних дверей і знайдіть там кнопочку, біля якої буде цифра 6, натисніть її – двері відчиняться. І дивіться уважно за своєю дамою, щось дуже вже вона красива, як для дружини з Бердичева. Чи не в Парижі ви її одягаєте?
– Таки в Парижі. Але одягається вона сама.
– А роздягається?
– Теж сама.
– Ви таки мені подобаєтеся, молодий чоловіче! Поклоніться потім колись Бердичеву від Розочки з Одеси, яку ніхто так і не возив у Бердичів жодного разу…
В готелі на них уже чекали. І жінка-адміністратор, і представник авіакомпанії з багажем Катрін. Готелем виявилася половина другого поверху будинку, а номерів у готелі було всього… три. Зате інтер’єр – дійсно королівський. І ставлення до гостей теж відповідне.
Дізнавшись, що перед нею справжня парижанка і що та хоче найперше до моря, адміністратор Ірина приязно порекомендувала: «Ой, навіщо вам та Аркадія? Ідіть на Ланжерон! По-перше – це близько, а по-друге – ви побачите, як шанує Одеса вашого земляка, Олександра Ланжерона. Якби ви знали, як він любив Одесу! Зараз так не люблять… Зараз так люблять хіба що гроші… Ідіть на Ланжерон, Іра вам погане не порадить і поганому не навчить.»
Останнє сказане виявилося правдою, бо не встигли вони ще зібратися на пляж, як у двері до них постукала Ірина, яка прилаштовувала їхні продукти до холодильника: «І ще одна порада – не тратьте час на пошуки кафе, у вас там все є. У вас справжня одеська мама. Ні, не одеська, мабуть, бо там не вистачає шампанського. Яке ваша дама любить?»
Роман глянув на Катрін, та не роздумуючи відповіла: «Брют».
– Дійсно, парижанка, – протяжно вимовила адміністратор, – буде важкувато, але Іра для вас і це вирішить. Дайте мені гривень чотириста… а краще – п’ятсот. Справжній брют в Одесі по одній пляшці надто втратно купляти, а за п’ятсот гривен ви матимете одразу три пляшки і не матимете ніякої замороки при тому.
– Ну, прямо, як у нас в Бердичеві, – протягуючи Ірині п’ятсот гривень однією купюрою, усміхаючись зреагував Роман,.– Одна – мало, дві – багато, а три – якраз!
– Так і я ж про те, – теж усміхнувшись, відповіла адміністратор.
Одеса особливе місто… У цьому Роман та Катрін переконалися, як тільки повернулися з пляжу до готелю. До них одразу ж підбігла збуджена і явно переповнена емоціями Ірина і, не давши їм оговтатися, охопивши на мить свою голову руками і похитавши з боку в бік пишним бюстом, почала енергійно розповідати з таким виразом, наче ділилася найсвіжішими і найпотаємнішими новинами з вічно знайомими їй приятелями: «Що тут було… Лише не хвилюйтеся, шампанське ваше в холодильнику, чекає на вас. Але… і гроші ваші теж вас чекають. Усі до копієчки! Бо Одеса любить Францію, таки точно. А як не любити, скажу я вам? Як не любити, коли у нас на кожному кроці Франція: тут вам і Дюк, і Ланжерон, і Французький бульвар, і Рішельєвська… І ще, скажу вам по секрету, у нас навіть почесним мешканцем є французька художниця! Прізвище я забула, завтра скажу, а звати її Сюзанна, це я знаю точно, бо дочку мою теж так звати. І захочеш – не забудеш.»
– А що ж сталося, що тут було? – перебила Ірину дещо схвильована Катрін.
– Що вам казати! Не встигла я ще знайти вам ваш брют, як зателефонувала власниця готелю, Марина. Я їй і сказала, що дуже зайнята, бо шукаю найкращий в Одесі брют для француженки, яка поселилася до нас, щоб дізнатися про одеських родичів Бальзака. Ні-ні, не дивіться так на мене, вона не родичка Бальзака. Але дуже його цінує і любить навіть. А як не любити, коли живе у Сабанському провулку? А той Сабанський і був родичем Бальзака… Там щось трохи не так, але самі розберетеся. Тут, знаєте, і з сусідами не завжди розібратися можна, а з родичами – поготів. А поки її порада вам, яку я передаю: ви в Одесі, а тут треба більше відпочивати, ніж працювати, бо правильно відпочивати, скажу я вам, це теж – та ще робота. Тож Марина сказала так: «Ви вдень насолоджуйтесь морем, вночі – Дерибасівською, а коли стомитеся від того і від того – насолоджуйтеся один одним. Бо три дні в Одесі, це те ж саме, що піщинка на одеському пляжі: пролетить, – не замітите. А щоб у вас все склалося з роботою, Марина вам завтра подарує книжку, де про всіх французів наших, одеських, все уже написано для вас. Ще й одразу французькою мовою. Ви правильно зробили, що зупинилася саме в нас. І шампанське – то для вас від Марини теж, бо Одеса таки любить Францію… Таки так.»
Три дні в Одесі промайнули, як мить. Зі справ тут залишилося кілька, а насправді – одна: прогулятися парком, поніжитися під ранковим сонцем на пляжі «Ланжерон», поплавати і кинути в море кілька монеток, щоб знову сюди колись повернутися… Відпочивальників майже не було, лише кілька техніків, перегукуючись між собою, налагоджували фонтани на набережній… Кав’ярні та невеликі кафе саме розпочинали новий робочий день, і персонал радо зустрічав кожного відвідувача.
Катрін пригостила пивом фонтанних техніків і ті, як справжні одеські джентельмени, увімкнувши всі форсунки фонтанів на повну потужність, дозволили їй досхочу натішитися у тисячах водних струменів. Легенький бриз почав розгойдувати струмені, і над ними одна по одній почали з’являтися і зникати невеличкі веселки. Довгі коси танцюючої між фонтанів, сонячних відблисків і веселок Катрін ширяли, наче чорні блискавки.
Роман дивився, любувався її грацією, фотографував її…
Катрін зупинилася. Техніки вимкнули всі фонтани. Останні краплі води впали на бруківку набережної. Хтось зааплодував. До них приєдналися інші. – Мерсі, Одеса, – тихо сказала Катрін. На її мокрому обличчі сліз не побачив ніхто.
Ніхто, крім Романа…

 

Автор: Валерій Хмелівський

Zakaz UA

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов