Современные сказки для детей

Сказки — это такой вид творчества, который подвластен не каждому человеку. Не каждый писатель способен написать сказку, особенно чтобы она отвечала духу времени. И сегодня мы хотим представить вам современные сказки для детей криворожской писательницы, Марии Гайдук. Мы долго искали лучшие современные сказки и остановились именно на этой писательнице, потому что ее сказки дышат такой теплотой и искренностью, наполнены таким светом и любовью, что читать их доставляет удовольствие не только деткам, но и их родителям. Но это не просто сказки, которые рассказывают ни о чем.Все сказки Марии Гайдук несут в себе урок, какую-то поучительную истину, чтобы ребенок, прослушав сказку, запомнил, что так лучше  не делать или задумался и стал задавать родителям вопросы. А они, отвечая, учили его жить по совести, по правде, по Божьим заповедям. Чтобы маленькие человеки вырастали с добрыми сердцами и чистыми помыслами. Читайте современные сказки для детей от Марийки Гайдук и вы сами все поймете и увидите.

Марийка Гайдук

Современные сказки для детей

 

На берегу древней реки

 

0a1ed79925b7df0e277fd0b540ad22d9

 

На берегу одной древней реки каждый год происходит дивное празднество – люди с обоих берегов реки собираются на песчаном пляже, чтобы поймать летящую к ним звезду.
Те, кому посчастливилось бывать на празднике, могут поведать о небывалых чудесах – будто звезда, спускаясь с неба, поёт и сияет всё ярче и ярче. Множество рук тянется к ней – каждый надеется, что сможет принять её в свои ладони. Как сильны ожидание и надежда! Энергия их так велика, что радужным куполом накрывают песчаный пляж. Все заветные желания, отражаясь на куполе, играют и переливаются в свете грядущей звезды. Кажется издалека, будто огромную жемчужину выбросила на берег река. Прикоснувшись к ней, звезда-путешественница рассыпается на множество фейерверков-звёздочек, чтоб не остались пустыми ничьи ладони, протянутые в надежде. Звёздочки поют и спускаются к людям…
Да разве это звёздочки? Это же светятся разноцветные птички! Каждый, кто угадал свою птичку, вдруг видит, что вместо тёплой одежды на нём лёгкие струящиеся ткани, вязаная шапка превращается в венок из свежих цветов, а вместо тяжёлых сапог – ха-ха! Да нет ничего! Босые ноги стоят на тёплом(это поздней осенью-то!) песке. И не стоят даже, а, исполнившись необычайной лёгкости, приплясывают под музыку. У многих в руках бубенцы и свирели, конфетти да корзиночки с лепестками роз. Хороводами, вереницами, бурным арканом движутся босоногие танцоры, вздымая песчаные облачка. Играют, кто во что горазд, а музыка получается слаженная, до чего красивая! И никто уже не наблюдает, где чья птичка – всех объединяет чудо, подаренное звездой.
Некто Тать, человек характером хмурый и завистливый, выслушав восторженный рассказ о празднике, недоверчиво проворчал:
— Одним весельем сыт не будешь. Ты правды не таи, признайся, каков истинный дар звезды?
— А ты чего бы хотел?
— Славы и богатства, чего ж ещё?
— Так поди на праздник в этом году, попытай счастья. Оно каждому может улыбнуться.
Мрачный Тать остался недоволен разговором, был уверен, что ему недоговаривают. И решил, что в этом году дар звезды непременно достанется ему.
Он одним из первых появился в назначенный день на песчаном пляже, упорно и сосредоточенно глядел на небо, ожидая появления звезды. Вдруг, ни с того, ни с сего, притихший берег реки огласился весёлыми песнями. Тать с удивлением смотрел, как все эти небогато одетые люди забегали по пляжу, радостно вопя и подбрасывая вверх сухие опавшие листья. Взгляды их направлены вверх, а руки хватают пустоту. Ничего не спустилось с неба, и морозная ночь насмешливо подмигивает далёкими звёздами.
— Глупцы, безумцы! Как я мог повестись на этот бред! – преисполненный гнева нетерпеливец уходил с пляжа, расталкивая веселящихся бедняков. -Это всё какой-то заговор и мистификация!
Вдруг кто-то, пробегая, подхватил охапку сухих листьев, подбросил её и умчался, а на том месте…
— Дар звезды! – глаза Татя засверкали. Перед ним на песке раскрыт немалый кошель с золотыми монетами. Жадно бросился к сокровищу, да не смог ухватить. Полыхнуло, сверкнуло чудесное золото, глаза слепит, руку обожгло. Не с добром, видать, потянулся. Глаза оказались неготовыми к улыбке счастья.
Кинулся он наутёк, проклиная всех этих танцующих обманщиков, что собрались посмеяться над ним. Но никто его бегства даже не заметил. Кроме одной девчушки-прислужницы, что робела выйти к пёстрой и шумной толпе. Вон, как все нарядно одеты, цветы у них и свирели. А у неё ничего такого нет, потому за ясенем пряталась.
Девчушка заметила, что один мрачный человек так и не заметил яркой птички над своей головой. Он поискал чего-то в песке, а затем, вопя, убежал. Птичка же стала летать туда и сюда, словно кого-то разыскивала. Вдруг – не чудо ли? Подлетела к прислужнице и чирикает, будто зовёт.
— Мне ли на звёздный свет выходить? – пролепетала девчушка.- Да и тележку свою не могу бросить.
У ног её действительно стояла клетчатая продуктовая сумка на колёсиках. Птичка, пёрышки которой переливались всеми оттенками синего цвета, клюнула ручку тележки, и та обернулась весёлой лошадкой-пони в клетчатой попоне. Лошадка была серая, но не в яблоках, а в морковках, свеколках и луковках. Грива и хвостик у ней сочно-зелёные, словно лук-порей. А на девчушке появилось платье шелковое, венок из фацелий, в руках — звонкие колокольцы, и тропинка под ногами тёплая-тёплая, приглашает. Побежала к хороводам следом за птичкой и лошадкой. Ведь два хоровода было: на берегу – певцы-плясуны, а над ними – птички ихние. Разноцветные.
Поутру каждый понёс в свою жизнь дар небесной звезды – сияющий цветок души, из которого, стоит только захотеть, выпорхнет птичка и споёт новую песню. А кому тот кошель достался – даже не спрашивали. До него ли было?!
На берегу одной древней реки каждый год происходит дивное празднество – люди с обоих берегов собираются на песчаном пляже, чтобы поймать летящую к ним звезду.

 

* * *

13006496_603646809783652_8525313847938211710_n

Колись давно змінилися часи, і люди серцем відвернулися від правди Божого життя. Бог не докоряв їм, а терпляче очікував, коли ж то зрозуміють вони, що пішли хибною стежкою. Радо допоміг би їм, аби лиш попросили. Усе робили люди так, як їм хотілося, і все не могли втамувати жагу незадоволення. Все більше вимагали від Матінки-Землі. Беручи невдячно, змінювали Природу. Вигадували свої закони, збагачувалися і дбали кожен сам за себе. Ніякої радості від праці не відчували, слабшали здоров’ям. Втомилися люди від прикростей життя і зібрались, щоб звернутися до Бога. Та, маючи серця, закриті до світла, не допомоги попрохали, а звинуватили в усьому Творця:
— Ти, Боже, неправильно цей світ створив, несправедливо. Багато в ньому лиха і хвороб, тяжкої безрадісної праці.
— Добре, – відповів їм Великий та Мудрий, – приходьте на це місце завтра. Я допоможу, зміню ваше життя на краще.
Люди весело розійшлися по домівках. Чутка про Божу обіцянку швидко розлетілася і до ранку на вказаному місці зібралися усі: великі і малі, багаті та бідні, владні й прості, здорові та хворі. Усім хотілося кращого життя. Бог до них і каже:
— Я дарую вам Щастя, – підніс їм запашний та ясний, мов сонечко, хліб-коровай. Такий великий, що сто чоловік руками не охопили б. – Ось, прийміть своє Щастя. Схвильовано загомоніли люди, второпати не можуть:
— Як же це Щастя собі отримати?
— Це ж треба його на шматки ламати і по хатах розносити, а чи вистачить тут на всіх?
Ті, хто позаду стояв, штовхатись почали:
— Що це таке? Чому так мало Щастя на всіх?
— Зараз передні все розхапають, нам ні крихти Щастя не залишиться!
Та й почали кричати:
— Поділити!
— Діліть на всіх, ми вимагаємо своєї долі.
-Так, долі! Долі! – всі загукали. І їм здалося, що вони дуже мудро розпорядились Божим подарунком. Почали ділити, та поспіхом.
Вийшло не дуже рівно, багато хто намагався схитрувати. Хапали, хто скільки встигне. Отак у боротьбі за свою долю пересварилися і все одно залишилися невдоволеними. Кожен вважав, що отримав замало. Навіть подякувати ніхто не здогадався.
Мовчки Бог на все це дивися. Ні, Він не докорив людям, але Йому стало дуже гірко. А позаяк Щастя людське було зроблено з Божої радості, то й у кожній долі розділеної хлібини з’явилась гіркота.
Так і не зрозуміли люди, що не можна було Щастя на долі краяти. Лиш тоді воно Щастям було, коли кожен мав у ньому свою частину, не відділяючи від інших. Отак обрали люди долю – хто яку, здебільшого гірку. І після того зовсім перестали розуміти Бога.

НЕДОЖЕР

У темному лісі, глибокій печері, серед гір скелястих жив страшний Недожер. Він був дуже відлюдькуватий і тому оселився у найпохмурішому, на його погляд, місці. Вхід до печери ховав бурхливий водоспад, сіючи навкруги водяним пилом день і ніч. Взагалі-то Недожер мав старовинний замок із високою баштою, що стримів на самій верхівці гори. Замок дістався Недожерові у спадок від багатої бабусі. Там працювала сила-силенна слуг, навіть військо маленьке було. Але Недожер, привчений люблячою прабабусею любити тільки себе, не хотів ні з ким знатися. Гнівався, коли прислуга часто потрапляла йому на очі. Більше за все Недожер любив сидіти на самоті у темній печері і їсти. Або ж на балконі високої башти і знов їсти. З дитинства привчений, що все найкраще повинно належати лише йому одному, Недожер вважав найкращим смачну їжу. Походив він з сімейства велетів, тож уявіть собі, скільки смачної, дуже смачної та найсмачнішої у світі їжі готували слуги щодня для свого ненажерливого хазяїна. Недаремно він любив проводити час у своїй темній печері- ніхто і не знав, що там знаходилися незліченні поклади золота і дорогоцінного каміння. Тому багатій Недожер міг дозволити собі купити будь-що. По дорозі, що веде до замку, постійно котилися вози, снували слуги з мішками і корзинами, квапилися господині із кошиками, повними свіжих домашніх продуктів. Усі селяни отримували непогану платню за товар і працю, але нікому з того не було ніякої радості. Справа у тому, що Недожер через свою надмірну жадібність постійно замовляв кухарям страви, щодня щось новеньке, та такими величезними порціями, що не міг подужати все те з’їсти. Дарма, що велет. А жадібна, не лагідна натура не дозволяла Недожерові із кимось ділитися, пригощати, або запрошувати на вечері. Тої кількості їжі, яку постачали йому селяни, запросто вистачило б на гучний бенкет у невеличкому королівстві- усі б наїлися, ще й на сніданок би вистачило. Але Недожер завжди і снідав, і обідав, полуднував і вечеряв сам, один, у повній тиші. Із величезним задоволенням він виїдав шматки м’яса із глибокого чану борщу, а потім- бах! – штурляв той чан ногою і борщ виливався з високої башти. Із великого, гарно прикрашеного солодким тістом короваю Недожер видлубував родзинки і цукати, а саму хлібину жбурляв кудись подалі і дивився- чи далеко полетить? Ніколи й крихти не запропонував маленькій пташечці, що частенько прилітала і мовчки стрибала неподалік, зрідка поглядаючи у бік Недожера маленькими очицями-намистинками. Якби та пташка була якогось надзвичайного кольору, мала чубчик на голові та довгий пишний хвіст, то Недожер обов’язково звелів би спіймати її та посадити у золоту клітку- щоб належала йому. Але, на пташкине щастя, вона була простенька, з жовтуватим пір’ячком- одним словом- звичайнісінька пічужка, і нічим не привертала увагу жаднюги.
Пташечка лише опасливо відлітала, коли з вежі або печери вилітали, мов купа сміття, полумиски з салатами, недоїдені смажені рибини та понадкушувані печені поросята — щоразу під новим соусом. Навіть заморські фрукти та ласощі ніколи не зберігалися дбайливо для частування дорогих гостей, бо ніхто до злого нечупари у гості не ходив. Спочатку слуги намагалися прибирати рештки їжі, якою смітив Недожер. Дещо під’їдали лісові звірі, дещо- бродячі собаки. Але потім жалкували про це, бо Недожер пильнував, аби ніхто не підбирав навіть зіпсованих і покинутих харчів. Стріляв по звірям камінцями з великої рогатки. Влучить — і регоче неприємним голосом. (Атож, гарно сміятися теж треба вміти). Потім Недожерові спала на думку ще одна розвага- він під час обіду викликав до себе слуг, нібито у справах, а коли людина підходила до нього, він щосили заліпляв їй в обличчя кремовим тортом. Бідолаха тікав, а Недожер пулявся йому у спину солодощами у цукровій пудрі, піднімаючи цілі хмари солодкого пилу. І це його страшенно веселило.
У людей начебто і не було підстав нарікати на хазяїна, бо отримували непогану платню за свої клопоти. Вони могли навіть вважати себе заможними, бо мали куди постачати продукти. Але ж старанна і важка праця біля землі та худоби має не тільки грошову ціну! Кожен господар, дбаючи про скотинку і рослинку, поважає свою працю і хоче отримати повагу від того, для кого він усе це вирощує. А такої нахабної зневаги і презирства до людської праці, які щодня виявляв Недожер, ще світ не бачив!
Змовилися люди і пішли із проханням до славетної чарівниці, що звалася Матір’ю Лісу. Мешкала вона у сусідньому лісі.
-Чула я про вашу біду,- відповіла Матір Лісу. –Раніше я опікувалася лише рослинами і тваринами, але нині хочу вам допомогти. Та й лісові мешканці потерпають від Недожерових витівок — недоїдки розкидає, ті псуються і дуже смердять. Багато тварин поранив із своєї рогатки. А як лісом ходить на прогулянки, то обов’язково накаже слугам визбирати усі ягоди, гриби та горіхи. Ніколи не подумає, що не йому це належить, а звірям. Взимку вони через нього голодують.
Вклонилися люди і звірі Матері Лісу, благаючи напоумити злого бешкетника. Помолилася Матір Лісу Природі ( бо жоден злочин проти природи не залишиться непокараним). І зробилося так, що із кожним недоїденим шматком їжі Недожер став зменшуватись і слабшати. Отож, десь за місяць чи півтора Недожер із жахом помітив, що давно уже не велет. Згодом він навіть втратив розміри звичайної людини, і одного ранку прокинувся не більшим за п’ятирічну дитину. Гномиком став, коротше кажучи.
Наздогнало таки Природине покарання невдячного нечупару. І люди його покарали- пішли геть із замку, не схотіли йому більше служити. Гірко плакав у своїй печері Недожер, уперше в житті плакав. Бо з дитинства всі йому прислуговували, виконували найменші забаганки, за шкодоробство не карали. То й не мав, через що плакати. Тепер Недожерові навіть їсти не хотілося, таким самотнім і збентеженим почувався. А пожалітися нікому — друзів у нього нема!
Піднявся Недожер на вежу, вийшов на балкон, де завжди трапезував, а там на величезних столах стоять іще відучора срібні й золоті таці зі стравами заморськими, глеки величезні із напоями, коробки й коробочки із ласощами… Та як зойкне,як заголосить! бо зрозумів, через що так сильно зменшився.
Тепер Недожерові навіть лячно було починати яку-небуть страву їсти. Залишків не можна покидати, а скільки ж подужає з’їсти маленький гномик? Вперше у житті опинився Недожер у скрутному становищі. Спустився він зі своєї вежі униз, у палац. Ходить коридорами- ніде нікого нема, пішли собі слуги, відмовились від хорошої платні поганого хазяїна. Коли заходить на кухню- аж там сидить біля коминку старенька-старенька бабця, чистить картопельку і вкидає її в малесенький казанчик. А той булькає і смачну пару над вогнищем пускає. Якийсь сивий, і, видно, слабенький вже дідусь помалу ходить, спираючись на палицю і по одній дровинячці до комину носить.
-А хто ви такі?- здивовано дитячим голосом спитав гномик-Недожер дідуся і бабусю.
-Не пам’ятаєш нас, Дитятко?
Дитятко…дитятко… Це ж так називали його у дитинстві няня і вчитель! Няню Недожер завжди не слухався і провину за всі свої витівки звалював на неї. Вчитися зовсім не хотів, тож «дбайлива» бабуся вигнала учителя, щойно Дитятко вивчилося читати по складах і рахувати на пальцях.
-Няню, вчителю, це ви! Пробачте мені, будь ласка!- зі сльозами вигукнув наш невдаха-гномик і кинувся обіймати давно забутих, а тепер таких рідних небайдужих до нього людей.
-Як же ви тут опинилися?
-Почули ми, синочку, про той урок , який змусили тебе завчити люди та Матінка-Природа. І соромно стало нам, що не змогли тебе змалечку розуму навчити. Адже ми й досі відчуваємо відповідальність за тебе, дитинко.
-Я виправлюсь і не дозволю вам більше соромитись замість мене!- запально вигукнув Недожер.
Тут як раз супчик доварився і старі запросили Дитятка до столу. Навіть кухонні столи й стільці виявилися завеликими для нього, і вчитель відшукав у коморі маленький стілець і столик, які вже понад тридцять років валялися без діла. Обтерли з них пилячку, поставили маленьку мисочку і налили в неї один ополоник простого овочевого супу. Вибравши найменший окраєць хліба, Недожер сьорбнув юшки і неймовірно здивувався- ніколи не куштував нічого смачнішого! З апетитом виїв суп до крапельки, старанно обтер мисочку хлібом, і кусінчик той проковтнув, ложку облизав і крихти хліба усі до єдиної зі столу повизбирав- з’їв.
Чемно подякував стареньким, а ті дивляться на нього уважно і мовчать. Здогадався Недожер, зліз зі стільця, узяв миску та ложку, пішов до чану з теплою водою і помив після себе посуд. Уперше в житті! Заясніли посмішками обличчя няні та вчителя. Недожерові так це сподобалось, що він і їхні тарілки помив, а столи ганчіркою повитирав.
З того часу кожнонго дня Недожер по хазяйству порався, готував, прибирав у палаці, доглядав за садом та городом. Звісно, не все одразу добре виходило, але ж він старався! Щовечора вчитель викладав йому історію і математику, поєзію і співи. Няня коло них сиділа, шкарпетки Дитяткові в’язала, перешивала велетенський одяг на маленькі курточки і штанці. Потайки вона раділа, що кожного місяця треба було ладнати все більшу одежинку. Бо Недожер таки став збільшуватись!
Якось у неділю пішов він лісом прогулятися, для няні букетика зібрати. Пісеньку співає, життю радіє. Аж раптом вискочив із гущавини кульгавий собака і гарчить на нього. Малий закляк на місці і не може навіть на допомогу погукати. Добре, що нагодився лісник і собаку до себе прикликав.
-Не бійся, малий, він тебе не скривдить. Це добрий собака, шкода лише — той недолюдок із вежі поранив його каменюкою, лапу йому підбив. Ось, тримай, малий,- і лісник, погладивши по голівці зарюмсаного Недожера, пригостив того лісовим яблучком.
Дорогою додому грався Недожер яблуком, а як піднявся у вежу, згадав кульгавого собаку та інших звірів, у кого поцілив камінням, і гірко-гірко заплакав із сорому і жалю. Прилетіла на його голос маленька пташечка , сіла йому на плече.
-Пташечко, хоч тебе я ніколи не кривдив!- вигукнув радісно Недожер.
-Кривдив. Кривдив тим, що ніколи не помічав,- відповіла пташка.- Але я на тебе не ображаюсь.
-Чим же тебе пригостити? Хочеш яблука?
Пташка подзьобала гостинець, причепурила пір’я, та як заведе пісню звивисту та ніжну! Слухає Недожер- ніби й сам перетворюється на дивну прегарну пісню.
-Хто ти, пташко?
-Я- твоя душа.
-Це ж треба, яка співоча у мене душа! Допоможи мені, пташко, порадь, як мені вибачитися перед усіма, кого я скривдив?
-Ні, Недожере, нічого я тобі не казатиму, лише щодня співатиму для тебе, аби ти запам’ятав мою пісеньку.
З тих пір Недожер, до якого прийшла мудрість, щодня намагався робити добрі справи для всіх. Виріс не велетом, а таким собі добрим чолов’ягою. Слуги повернулися до нього, полюбили свого доброго та щедрого хазяїна. Лісові звірі теж його полюбили, бо Недожер тепер дбав про них. До всіх навчився він ставитися з пошаною, і тепер щодня слухав чудову щиру пісню своєї люблячої душі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов