Спів криворізької «Чайки». Лариса Данилюк.

Вона каже: » Гете написав, що поезія — це щоденник душевного стану. Я і писала все, як щоденник. Щоденник, а не справжні вірші. » Скромна поетка із Кривого Рогу, Лариса Данилюк , яка пише вірші серцем і любить поезію та читання всім своїм єством, сьогодні подарувала нам перлини своєї душі. Вона не вважає це поезією, але в кожному слові, у кожному рядку, у кожній крапці чи комі —  її серце, її почуття, її бачення цього світу. Творчість цієї тендітної жінки вражає, западає в саму душу і не полишає байдужим. Тільки вчитайтесь і ці рядки:» Була собі ясочка, одна-одненька, тужила, гнулася, наче трава..» і перед нашими очима повстає вся туга жіночого серця. Вся його краса. Вся його драматичність. Вірші Лариси не класичні переспіви навколишнього світу, але болючі сльози тендітної душі, які краплинками падали на лист паперу, перетворюючись у слова. Ім’я «Лариса» у перекладі з грецької «Чайка». Тож і співає криворізька «Чайка» тужно, тонко та мереживно. І видиться нам у цім співі світла та чиста душа сучасної поезії.

Лариса Данилюк, криворізька поетеса.

Лариса Данилюк, криворізька поетеса.

Зима

Ніч і зима. Тихо так, наче всі на світі
в ковдри сховалися й дивляться сни холодні.
Тільки одна Мальвіна, повз вікна закриті,
простує по місту з вірним своїм Артемоном.

Вони не бояться нічого — прикмета дитинства,
їм сяють сніжинки під ліхтарями ясно,
сузір’я виблискують в небі святковим намистом,
складаючи все це — в казкові зимові пазли.

                         Серце

Серце моє — наче пристрій, який не болить,
так не болить, ніби іграшка це механічна,
нібито я — новий біологічний вид,
чи меблі в приміщенні, без почуттів вічних,

наче життя моє — рівний аркуш, папір,
який відбиває все, що малюється, пишеться,
його не зачепить жодне із триєдинств,
тут відображення тіла тільки залишилось.

Все, що  нажив, не вкласти у жоден банк,
в скарбничку, банку, панчоху та інше таке іже з ними.
Береш це зображення, ставиш його на сервант
в приміщенні пам’яті, і чорнилами синіми

затемнюєш сни з іншого боку Землі,
щоб їх ніколи вже не переглянути з заздрістю.
Мої люди — або неживі, або вусмерть п’янкі,
або безтурботні, як боги, своєю безхмарністю.

   Про спогади

Година невинно-білих паперів
панує над плином реальних подій,
простір для зошитів повнить словами:
поступка пам’яті. Там навіть збій

повільнострумної стрічки часу
враз обертається давнім листом,
а із тканини довіри майстер
витне загального сердця фантом —

момент прилучитись до слова «вічність»,
гіпноз паралелей, пастки парад.
Від туги все це не позбавить, звісно,
та миють дощі золотий виноград.

майже жалоба

Я захворіла на грип і застуду,
боліло серце, душа і тіло,
а день був святковий, на Миколая,
я вийшла на лоджию глянути зорі.

Гупцяла музика про чиїсь шльопки
і ще щось таке, до свята негідне,
до мене доносились відгуки дійства
на відкритті головної ялинки.

До чого їм там Миколай швидкий?
про Світлодарську — і ту змовчали,
І тільки небо було в жалобі.
І лезо відплати тремтить безсило.

Щоб душі тих, для кого війна — мати,
отримали стільки ж — і повною мірою,
скільки вони заробили на горі.
А я все стою, захворіла, змарніла.

Високо косиш

Високо косиш, високосний рік.

Бруківка збита сизими дощами.

Кого ти ще сьогодні не зберіг,

кого забрав і не залишив з нами.

Не в тому справа, що життя мина,

не в тому біль, що  полягли покоси.

Сім сотен сорок днів іде війна,

і наші долі у безодню зносить.

Ось – Бог, а ось — тобІ поріг:

зтирають втрати спалахами вічність.

Їх всіх покликав високосний рік

Вони не дочекатись місяць січень.

 

           Лист

Інтернет — то цілий космос,
сайти-зірки небокраєм,
знов я на твоїй сторінці,
інших тут шляхів немає.

Подивлюсь: живий-здоровий,
то навіщо ж я сумую,
віє вітер як з чужини,
і слова для вітру марні.

На мої так схожі очі,
щира усмішка на фото,
цілий світ в твоїх долонях,
мінус я, а я хвилююсь

кожен день — і де ти? як ти?
і чому мені не пишеш?
хоч би голос твій почути,
ось би сам ти подзвонив.

В небі синьому журавлик,
кисень, гелій, чиїсь мрії.
Дощ впаде — може згадаєш,
що я згадую про тебе.

Од половини половин

Століття — взагалі не строк;
косматі вітри тішать душу
високих і ясних зірок,
якими милуватись мушу

вночі, коли всі смертні сплять
коли безсмертні просинають,
коли богів всесвітніх рать
нас від безбожжя захищає.

Од половини половин
мого життя спливають мрії
в той бік, де ти завжди один
і не залежиш від надії.

 

Коли високим небесам

Коли високим небесам
віддасть мене всеблагий Боже,
коли залишусь сам на сам
з тим, що високе і тривожне,

коли змету свої гріхи
в провалля, звите для провини, —
чи правда те, що з всіх лихих
або, може, років  з щасливих

буде дозволено мені
вернутися в той час і місце,
в яких була я найщасливша
і там зостатись назавжди?

Коли це так, то я впізнаю
єдину мить під небокраєм,
де сонце, ранок, шлях і Київ,
де я закохана й понині.

Надежде Савченко

Вже тепло і земля радіє.
Конвалії — мов діточки.
Із днем народження, Надія,
з днем непростим і визначним.

Хай буде сила в душах божих,
хай буде небо вільним знов.
Любов і віра переможуть.
Бо що ж тоді, як не любов?

                      Кузьмі

Плаче місто — пливе з ранку дощ нещасний.
Крила янголів чорних гострі, мов леза.
Сьогодні ще одне сонце згасло.
Сьогодні ще одна зірочка щезла.

Боже, навчи мене, що то — прощати

Боже, навчи мене, що то — прощати?
все позабути? викреслить втрати?
роль відіграти — „мені не боляче“?
темне сховати у сяйві сонячнім?

лишившись живою, застигнути каменем?
всміхатися, навіть, як серце поранене?
страшні сновидіння стерти? зім’яти?
Боже, навчи мене, що то — прощати?

казати їм так „ничєво не было“?
чорне, як ніч, називати „бєлоє“?
навчи мене, Боже, що то — прощати?
тишею бавитись? просто — змовчати?

позбавити вин всі шляхи ворожнечі —
ми — лагідні крила, нам так буде легше?
надії і мрії майбутні ховати?
Боже, навчи мене, що то — прощати?

            Джерому

Він проспівав свою кращу пісню,
а десь за вирієм сіра пташка
раненько прокинулась і злетіла
високо-високо до ясного сонця.

Над прірвою в житі і в порожнечі
розсипались нотні стрічки і мріі.
Дітей стерегти, щоб вони не зірвались,
напевно, єдине справжнє у світі.

      Дарунок

На згадку залишу тобі
із білих квіток віночок,
щоб ти пригадати зміг
про мене, коли захочеш.

Тінь ніжності чистої, знак,
сплетений урочисто —
з країни кохання лист.
Я дякую квітам. Намисто

з тернового цвіту: хотів
хтось мати б таку прикрасу? —
ви ж мрієте про золоті,
гатунку вищого класу.

Та від кохання — один
крок до ненависті лютої.
Щез ще один рік, улетів
до прірви минулого, скутий

питаннями: ким ти мене
тепер замінити зможеш?
чи — ким я тебе заміню?
на що — ці питання схожі? ..

А ти взагалі не помітив
дарунку із лагідних квітів.

      Дарунок — 2

Ніяких страждань не існує,
крім внутрішнього вогню,
він  рани на серці малює.
Віддати просив? —  віддаю

 

білої квітки надію,
на інше вже — не чекай,
а з нею — маленьку мрію
про те, що ввижалося. Край

того, що було, торкнеться
частини того, що є.
Хай сонце у небі сміється
і тішить життя моє.

              Звада

Щербного місяця звада,
як філігранщик-штукар,
крихітку щастя зломить
у ніч безкрайню, розтратить,
зведе у наївну спокусу
мелодію ритмів серцевих.

Вбране у біле прозоре
щастя ранкових втручань,
серденько заболить.
Цілющої темряви краплі
очикують цілий день,
щоб серце забилось, як пташка.

  Ніжна ластівка ніч

Ніжна ластівка ніч
торкнеться крилом край неба,
у височіні змінить
сутінків колір на синій,
потім на темно-синій,
і сновидінь таємниці,
заради дітей і зірок,
зронить у саме серце;

злетить на дах, підвіконня,
зупинки, шляхи, дерева:
і так, поступово, сховає
все; цілий світ поглине
сріблястою пітьмою,
а з цілим світом — і те,
на що ми закрили очі.

Ніч була порятунком
в житті моєму не раз.

Приречені на безсоння

Приречені на безсоння,
безоднею місяця звані,
володарі кроку слабкого,
мої шляхи безталанні.

А той, навіть в очі не глянув.
У кожному слові — зрада.
Так, він господар надійний.
Що ж він зі мною не зладив?

Розбрід і розтіч — у світі
моєму. Звузилось коло
зимових видінь — відрікатись
від серденька мого час.

Хай буде так, як я згадаю

                     1

Хай буде так, як я згадаю,
тільки душа часів на знає.
Якби прийдешне і минуле
мої два серденька всміхнули.

Якби я осінь проминула,
неначе сон повільноплинний,
якби про зиму я забула,
щоб милуватись ніжним, синім

вчорашнім щастям. Слово „грати“ —
викреслить з мови будь-якої.
Якби нам тільки зустрічатись,
а розлучатися — ніколи.

І щоб можливі були тільки
широкі небеса і свята,
книги і діти. Вибухівка
для витонченості завзятій,

для вашої. Для мене ж кроком
утопії-країни строки
про невеличкі чудеса.
Дощ теплий падав і звисав

рідкими краплями з карнізу
за комір даху. Тут… про кризу.

2

Ось охоронець-херувим
стежить з небес суворим оком
за тим, що діється, за всім —
глибоким там, чи за високим.

Хтось мірить мірою страждань
поснулі квіти: час букетів.
Дурні години сподівань,
хвилинами невчасно стертих

стрімких загублених шляхів,
для тих, хто винен — катування.
І ангел до душі злетів,
чудово завершив завдання.

Та я загибелі красу
відчую неодмінно вранці
і у долонях донесу
квиток до предостанніх станцій.

В кишені — декілька сердець.
Його я навіть не благала.
Лише зім’яла папірець,
який з дитинства зберігала,

і на якому олівцем
щось там записане, щось — стерте.
Була не жертвою, гравцем.
Мене перемогли вчетверте.

3

Ось той, мій самий перший раз,
злетів з якихсь дитячих правил.
Порушення законів мас —
подруге — світ душі затьмарив.

Дорослість — втретє. Любий дім,
кохання-сцена — замість плахи.
З цим рахуванням, вам смішним,
рівняються картинні жахи.

Зарозумілість навіть в снах.
Я ж — на узбіччі вижидаю,
коли розкриє крила птах —
чорний як ніч. Звичайно, знаю —

куда він цілить. Ця мішень…
Чому ти плачеш? — Звістка злая
утримує вчорашній день
за зламану дугу трамваю.

        Хмари

Повітряне місто над містом
земним. Там спливають зірки
до стрічки нічного намиста,
зіркового. В чащі стрімких

весняних прозорих відбитків,
без снів непривітних і злих,
поплинуть по небу хмаринки,
не схожі на світ ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч шось не щезло.

                       Ясочка

Була собі ясочка, одна-одненька,
тужила, гнулася, наче трава,
згадала два серденька свої рідненькі
і — наче застигла.  Хоч то все слова.

А десь пролітав сірий птах сивий,
глянув в віконце і далі — за край;
позаду залишились землі сині
і листя зелене. Мені проспівай —

просила б його, благала б, та пізно:
відстані долі і розмах крил
міцно скувала, неначе залізом,
осінь морозная. Зовсім без сил,

безсонні примари, пливуть хмари
високо в небі, — куди пливуть?
Все вони знають про сльози горючі.
І ясочка знала. — Залиш, забудь,

не стало тобі ні щастя, ні долі,
очі відкриєш — ранки німі,
згадаєш — спалах фантомної болі —
давно колись дуже ромашки мені

у вересні хтось дарував.Та все зникло.
Не років плин — промайнули віки.
Вітер лякає вечірню прикрість,
а зорі рахують сніжинки рідкі.

………………

Була собі ясочка. Одна-одненька.
Одна-одненька. А крильце зламане.

                  Примара — 2

Байдужість моя — примара.
Серед стрічок крижаних,
що серце  міста прошили —
назви забутих вулиць.

Часи неіснуючих мрій
скрадалися сновидінням,
i зовнішньою оболонкою
сама я собі здавалась.

А краплі погодних пророцтв
зранили вдачу надії.
Лише пітьма по світу
ступає, як господарка.

Так, душ безладдя у парі
с зимовими ніщівними
днями, ночами, руйнують
останні мої бастіони.

Все, до чого торкнутись
можливо, залишиться зовні,
як згадка, як доказ, як відгук
дійсності існування.

Речі фізичні до страти
приречені. Морок утішний
очі вікон закриє:
забути про все, забути!

Часи,, що вже проминули,
підперті помилок реєстром.
Доби лютневої ранки —
зіпсовані марно. А доля
з них також, колись, складалась.

             Примара

Байдужість моя — примара.
Гострі стрічки крижані
тіло міста сумного
попротикали. А мрії

очикують-сплять у колисці
зоряній. Де їх ранок?
Вже прямокутники вікон
запорошило зимно.

Очі споруд застиглих
не вгледівши порятунку,
сховались у темряві, сгасли
як незворотні руни.

А почуття із часів,
що світлими прозивались, —
сплять також. І навіть надіі
поснули собі, не чекають —

щоб зачервоніли на сході
щастя майбутнього обрii.
Відверті сторінки щоденників
примари перегортають.

 * * *

Из моих воспоминаний
свиты берега и страны,
солнце, тучи и журавлик
в небе синем и счастливом.

Из моих воспоминаний
сшиты кантики карманов
платья школьного и светлый
шарф дождя в осенних окнах.

Из моих воспоминаний
вьются строчки расставаний,
встреч, знакомств, смешных страданий.
А тебя там вовсе нет.

13 Тринадцатое число

Тринадцатое число
с пятницей в паре — примета.
Если не повезло —
станешь кивать на это
сосовпадение дат,
дней, январей, смыслов,
выбранных наугад,
плюс подтасовка быстрая.
Вне гороскопских чудес
не стоит искать оправданий.
А так, мол, — попутал бес,
дружный, согласно преданиям
с цифрой неладной ночной
или с бессонницей тусклой,
а сам я /сама/ — не при чём.
И дальше — рассказы устные
о том, как не таял снег
на скользкой безлюдной дороге,
о гордости: я — человек,
не верящий в чёрта и в бога
и в сочетание цифр,
где единица и тройка —
вместе с пятницей — шифр
тамплиеровский стойкий.
Матричная тоска.
Буду сидеть, их слушать.
Тема издалека
вправлена. Но это лучше —
чем, отвернувшись к стене,
баловать сновиденья
пазлом пустым „счастья нет“
в общей картине забвенья.
Потом единица с тройкою
уйдут, безучастьем обижены.
Сменилась субботою бойкою
пятница. Стали лишними
все разговоры химерные
о том, что не повезло.
И только поэты верные
тринадцатое число
опишут — что им, пиитам?
Но вы с них пример не берите.

Лариса Данилюк. 13.10.2017


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов