Сучасні вірші. Микола Стасюк

У північно -західній частині Вінничини розкинулось невеличке, але дуже відоме містечко курортного значення, Хмільник. Там чудовий бальнеологічний курорт, який знав увесь Радянський Союз, та і зараз в Україні він приваблює людей. Це не просто місто обласного значення, де на 20, 5 кв.метрах загальної площі розташувалось кілька церков, костел, мечеть та палац графа Ксідо. Це місто славиться ще видатними людьми. Ми не будемо згадувати  першого гетьмана Малоросійського Предслава Лянцкоронського чи російського імунолога та мікробіолога Борисевича Ігоря Дмитровича. Ми познайомимо вас із поетом сучасності, Миколою Стасюком. Творець поетичного слова та поціновувач Музи, Микола Стасюк, юрист за фахом, та поет за покликом душі, пише не просто вірші. Хотілося б вам трохи розказати що це, але… Але просто самі почитайте і ви все зрозумієте. Що то за музика ллється через рядки його творів і западає у самісіньке серце, наповнюючи його світлом та сумом, теплом та любов`ю.

 

 

Микола Стасюк

ЛЮБОВ І ЩАСТЯ

(Легенда)

Якось Мудре Щастя мандрувало
По світах далеких і близьких,
Між людей привітних та простих
Без журби пристанище шукало.

Де б ясніли щедро діаманти
Рівноваги тіла та душі,
Де б цвіли освячені без лжі
В храмі світла іскорки талантів;

Де б отримать зміг благословіння
Для хороших справ та мудрих слів,
Де б набрався сил і молодів
Кожен за труди свої й терпіння…

Чоловіка стрівши, запитало:
-Подарунок дать який тобі,
Щоб відчула щастя далебі,
Бо ж єство ще суті не пізнало?

-В чому суть, щоб бути особливим?
Ти мене випробуєш, як хміль?
Дай новий мені автомобіль –
Буду все життя тоді щасливим!

Втіхи мить –аварія, проблеми…
-Ти отримав все, чого бажав,
Та від цього щастя не придбав-
Опустився тільки до нікчеми.

Ось зустріло жінку й запитало:
-Подарунок дать який тобі,
Щоб відчула щастя далебі,
Бо ж єство ще суті не пізнало?

-В чому сіль,щоб бути особливим?
Ти зі мною краще не жартуй-
Дамі шубу з норки подаруй,
Буду все життя тоді щаслива!

Шубу вкрали –стреси та проблеми…
-Маєш те ,що прагнула сама.
Лише сонця в погляді нема-
Опустилась тільки до нікчеми.

Підійшло до юнки, запитало:
-Подарунок дать який тобі,
Щоб відчула щастя далебі,
Бо ж єство ще суті не пізнало?

-В чому сенс, щоб бути особливим?
Лиш зійде на обрії зоря,
Подаруй путівку на моря-
Буду все життя тоді щаслива!

Втіхи мить –недуги та екземи…
Маєш те, в що вірила сама.
Тільки ж в мові радості нема,
Опустилась лише до нікчеми.

У дитини пошепки спитало:
-Подарунок дать який тобі,
Щоб відчула щастя далебі,
Бо ж єство себе ще не пізнало?

-Щоб любила мама завжди тата
І щоб тато маму теж любив,
Щоб будинок промінь освітив
Той, в якому радості багато!

Так любов й з*явилася завзята
У житті щасливої сім*ї…
Як йому лишати ті краї,
Де тепло сімейного багаття?

 ЛЕГЕНДА ПРО БЕРЕГИНЮ

У давнину безмежно-сиву,
Рокам та дням згубивши лік,
В гірських просторах чоловік
Жив одиноко й не щасливо.

Пора цвітіння чи осіння-
Лиш звір довкола завивав…
Займавсь мисливством та збирав
В лісах він ягоди й коріння.

А то рибалити збереться,
До річки йде на оболонь…
В багатті гаситься вогонь
Чи свіже м*ясо зіпсується.

Аж ось відкрилася сторінка
Нова в буденному житті:
Йому натрапилась в путі
Вродливо-витончена Жінка.

О, скільки радощів та щастя!


Тепло стосунків та долонь…
Зайшли в печеру, згас вогонь.
А чи ж здобути його вдасться?

Воно б, життя, було хорошим,
Та в темні гроти лев забрів
І ненароком Жінку з*їв,
Лишивши спогади й галоші.

Весна сміялась , мов чаклунка,
Хмелів від соку березіль…
Аж тут з*явилась нізвідкіль
Гінка, прудка, як дзиґа, юнка.

Навстіж відкривши душу й двері,
Впустив той муж кохану в дім.
Та в зливу раптом вдарив грім
І згасло полум*я в печері.

У синіх сутінках надалі
Поснідав смачно знов хижак…
Так зажурився наш козак,
Що й личко зблідло від печалі.

Сріблився іній на чуприні.
Загоїв рани серця час…
Щонайпрекраснішу з прикрас
Цей чоловік знайшов в долині.

Не врода суть єства чи зброя-
Розумна, добра , чарівна,
В зіницях з променем без дна
Жила обранниця героя.

В житло взяла вогонь зарання-
Твердим був намір чи рука,
Вона прогнала хижака
Геть з місця їх обітовання.

В дворі не просто господиня,
Не просто друг, якого стрів-
Дружина з давніх тих часів
В сім*ї багаття Берегиня

 ПЕРЕД БОГОМ СТАНУ НА КОЛІНА

Перед Богом стану на коліна ,
Хоч раніш ніколи й не ставав :
Збережи народ мій й Україну 
Серед інших націй та держав!

Боже наш , ти сильний й милостивий!
Покаравши гріх , допоможи –
Край ти мій , чарівний і красивий ,
Для нащадків наших збережи.

Ти у вчинках праведний і в слові,
Нас створив , щоб ми зламали зло.
Дай же краплю злагоди й любові
Цій землі , якій так не везло.

Підніму до неба я зап*ястя :
Мій народ нікого не розп*яв –
Подаруй його Вітчизні щастя!-
Якщо горя стільки він зазнав.

Все життя лиш прагнули до волі
Та до віри власної і прав…
Тож , невже не вимріяли долю
Серед інших націй та держав?

Помолюся тихо в самотині
У хвилини болю й каяття :
Дай добра хоч трішечки Людині,
А взамін бери моє життя.

Щось за себе …Ні за що просити!
Заслужив – карай мене за гріх…
Тільки ж буду вічно їх любити ,
Українців – кожного і всіх!
М Стасюк (Книга поезій»Краса синівської любові»)

* * *

Ранок трубить у ріжок,
Небо полум*ям палає…
Дім в діброву заглядає,
Що сховався в моріжок…

Поспіша до двору рід:
Вийшла з хати сива мати,
Вийшов батько проводжати
Сина – лицаря в похід.

Паляницю й образок
Вуй вручив – благословляє,
Ненька жваво наливає
Медовуху в келишок.

Пригорнулася до пліч…
Білу вишиту сорочку
Приміряє: -Це, синочку,
Шила з льону в зимну ніч.

До воріт коня веде
Метушливо – невеличка
З стайні меншенька сестричка –
Аж земля під ним гуде!

-Дай же клятву ти мені, —
Вороному, як сідлає,
На подвір*ї промовляє, —
Будеш братом в чужині!

 

-Шабля ця для завзяття,
Як спізнаєшся з бідою:
Стань в бою йому сестрою,
Вбережи щораз життя!

Босоніж біжить дівча:
-Не забудь в лиху годину!
Прив*язала жмут калини
До сідельця, до збруча.

-Це від серця рушничок –
Вмиєш личко на світанні
Чи пов*яжеш в полі рани,
Вчувши милий голосок!

Срібні сльози на очах.
Під копитом промінь зблиснув:
Козак тричі в лузі свиснув –
Закурився Чорний шлях.

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ

Гра неймовірних кольорів
У тихім трепеті діброви!
Де ще фарбує сонце брови
В кремезних велетнів-дубів.

Між трав у мене на путі
Цвітуть в короткі дні осінні,
Збудивши ноти відгоміння,
Кульбаб голівки золоті.

Хіба можливе взагалі,
Щоб барви в звуки перелились?
Щоб руки самі напросились
Торкатись ніжних струн землі?

У потаємній глибині
Уже народжуються звуки:
Спочатку тихо, наче з муки,
Щоб сколихнути все в мені.

Ні,це не вітру міражі,
Не шум ширяючого листя-
Це світ прелюдією Ліста
Лунає дивом у душі.

Звучать Вівальді, Бах, Шопен,
Вражає «Місячна соната»,
Бетховен, Моцарт й ще багато
Перлин музичних та імен.

Бринять мелодії пісень…
Ну,як мені таке забути?
Якщо не бачити,не чути,
Тоді в житті ти втратив день!

Для почуттів замало слів!
А хтось дощі байдужо мітить-
Пройде по стежці й не помітить
Багатства істинних скарбів….
(альманах «Скіфія — 2017 зима»)

А ВИ ХОЧ РАЗ ГУБИЛИСЬ У ХЛІБАХ ?

Не раз, не два гадалося мені,
Що на лану я заблукати хочу,
Упасти в маки і закрити очі –
Мов ти один у рідній стороні.

А ви хоч раз лежали у хлібах,
Де золотому вихорі вдалося
Куйовдить й пестить лагідно волосся,
Щоб зблиснув хміль в зволожених очах?

Щоб вільний дух свідомістю ввібрав
Оці величні Господа споруди!
Вдихнути злаків запахи у груди
Й упитись вдосталь ароматом трав;

Де плечі хвиль уперлись – в небесах
Сяйнути світлом раптом забаглося,
Коли тепло дозрілого колосся,
Мов струм, пройшлось по втомлених руках.

Перебере пучками по струні,
Аж ойкне враз вібрація у серці:
Приємна млість розіллється озерцем
В твоїй палкій вразливій глибині.

П*ЯНКА КВІТКА

Не знаю й сам , чому таку
Роблю у подумах відмітку:
Дивлюсь на дівчину , а квітку
В ній бачу ніжну і п*янку.

Звідкіль емоції такі?
Чому така оцінка вроди?-
Приносять справжню насолоду
І рухи , й постаті стрункі.

Кажу , не каючись , слова
(Та й хто ж не мріє з чоловіків?):
-Не треба нам найкращих ліків,
Коли є усмішка жива.

А що без них моє життя?
В красі своїй квітки безслівні…
Лишень вони , жінки чарівні,
В нас будять чисті почуття.

Загадка дивна сотні літ :
(Я , певний : в цім не помиляюсь!),
Коли душі я їх торкаюсь ,
То відкриваю цілий світ.

Красу любити цю земну
Всіх квітів взятих разом можна…
І хоч вродлива юнка кожна ,
Кохають жінку лиш одну!
(альманах»Пелюстки троянди»)

Легенда про справедливість

 

Лежить у ліжку Чоловік :
Чи то для мрії , чи забави
Бурлить фантазія уяви
Яскравим спалахом з – під вік.

В процесі збуджень і інтриг
Згадав досягнуте дбайливо
Та зачіпали особливо
Думки про те , що ще не встиг…

У шибку виплеснулась рань.
Та привела його до тями
І здивувала раптом гама
Неперевершених звучань.

Чи марш , чи славень продзвенів –
А спробуй вчасно розібратись?
Став Чоловік той придивлятись:
Аж глип – і миттю онімів.

«Чиясь оплавлена свіча
На підвіконні догоряє?
Свічок , здається , в нас немає,
Крім в люстрі лампи Ілліча!

Можливо , Музи голограма
Йде для здобутків та творінь?
Та ні ж! Це Смерть , відкривши браму,
Застигла в хаті , наче тінь.»

-Лякаєш нащо нині нас
Скелетом й гострою косою?
Прийшла позбавити покою
В непідходящий зовсім час!

З лози міцної люльку сплів :
«Зумію Смерть перехитрити!»
Приліг і нею став крутити,
Щоб лоб торкнуть ніхто не смів.

Світанком іншої доби
Знов появився образ Смерті…
Та Чоловік повівся вперто
В краю квітучої габи:

«Я приховаю лик чола
І покажу їй тільки стопи!
Дам зрозуміти , що галопом
Не поспішу в обитель зла.»

Він повернувсь до Неї вмить
Своїми босими ногами :
-Лишатись ще зарано тями,
Бо ж тільки став по – людськи жить!

-Чи сяк , чи так , хоч круть , хоч верть –
Прийшла у дім по тебе Смерть!
Ногами скільки не крути,
Підете всі вряди – годи
У потойбіччя назавжди.

-І не надійся більш на диво,
Бо Смерть усюди справедлива :
Цю мить змінити не спроможні
Ні атеїсти , ні набожні,

-Ні дуже бідні , ні багаті,
Ні вкрай ліниві , ні затяті.
Ні при здоров*ї , ні недужі,
Ні молоді , ні старші дуже…

-І ті , що в морі чи й на суші
Мені свою вручають душу!
Прийшов ти голим в світ і з світу
Підеш таким же для одвіту!

 ДВІ СТИХІЇ

Я подих вітру – ти вітрило,
Що полишає береги:
Я вію стрімко навкруги,
А ти приборкуєш цю силу.

Чи , може, намір мій – химера,
Яка штовхає в небуття?
Даруєш світу ти життя,
Бо повниш сонцем атмосферу!

Сприймаю внутрішньо твій голос
(На те дозрів у серці строк!):
Віддав би царство за ковток
Озону я , мов спраглий колос.

Я камінець, а ти краплина,
Відтак, упертої води:
Вона зітре вряди – годи
Міцну твердиню на перлини.

Дощем і срібною росою
Безплідний скропиш мій пісок –
А це вже поступ, твердий крок,
Щоб день наповнити красою.

Впаде малесеньке насіння
У благодатний грунт ріллі –
Здіймуться паростки малі
З любові спільної й терпіння.

Сприймаю вислів цей буквально :
Якщо земля ти – я вогонь,
Котрий покликаний , либонь,
Спалити сутність всю безжально.

І все ж, я б полум*ю вклонився –
Це витік світла та тепла,
Які очистять путь від зла,
Щоб сенс у русі відродився.

Авжеж, карбуються імення
В оздобі золота на плин…
Та чи б сягнули ми вершин
Без мого дихання й натхнення?

Як промінь в небі й світлий сонях –
Ми плюс і мінус почуття…
Та , поєднавшись , в майбуття
Несемо долю на долонях!
М Стасюк (вісник «Чатує в століттях Чернеча гора»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов