Світла поезія Львова. Валентина Матвіїв

Ви писали у дитинстві вірші? Ну, десь в років 7 чи 8? А зізнавалися на уроках  літератури, що вам не подобаються дехто з класиків? Або ілюстрували особисті епістолярні «шедеври» та ще й мали при цьому аж 50  читачок — прихильниць у шкільному віці? Ні? А ось пані Валентина те все робила. Та хоча вона і написала досить непогано свій перший вірш, все ж більше полюбляла читати. Тоді ще її не тягнуло до поезії. І лише у вузі, у період закоханості та перших страждань, юна дівчина, роблячи вигляд на парах, що ретельно занотовує почуте, писала вірші про кохання. Російською мовою. Аже навчалася на філфаці російського віділення. З того часу багато спливло років, поетка виписалася, змінила мову віршування, змінився її світоглід і… Хоча, що вам розповідати. Читайте самі. Про що болить серце, про що співають рядки, про що мовчать коми та крапки її творів.

Валентина Матвіїв

Валентина Матвіїв

Ми знайшли її  у Фейсбуці і вирішили, що наші читачі мають теж насолодитися чудовою поезією цієї жінки, яка колись, можливо,видаватиметься, як Валентина Світла. Чому «можливо»? Бо плинність часу вносить корективи і в думки… Або ж так і залишиться Валентиною Матвіїв. Тому що не вартує зрікатись родинного… Прізвище несе в собі генетичний код роду.

Та це лише наші здогадки, які нам нашепотіли зорі, поки ми вночі, готували цей матеріал і посилали на той край країни своє захоплення мереживними рядками тендітної вродливої жінки.

* * *

Світлина від Валентини Матвіїв.

Я цілком земна жінка, до речі!
Може,і ноді навіть занадто.
Ті ж турботи, що й іншим, на плечі:
Зготувати, попрати, прибрати…

А між тим зазирнути в люстерко,
Почитати улюблену книжку,
По крамницях пробігтись хутенько,
Запросити на каву подрУжку…

А ще в душі близьких зазирнути:
Чи все тихо у них, чи спокійно.
Приголубити їх, пригорнути —
Бо ж на грудях у мене надійно.

Ну і, звісно ж, занЕсти молитву
Не забуду до храму в неділю.
В нім, гамуючи буднів гонитву,
«Отче нашем»у серце поцілю.

Ой,забула! А я ще й працюю!
Вчу дітей української мови!
Люблю музику, гори,мандрую…
І закохуюсь знову і знову!

І вже зовсім мізерний шмат часу
Залишається в мене на вІрші…
Кличу в гості ночами Пегаса,
І ці миті мені наймиліші.

Ми укупі римуєм до ранку
(Нас з ним Муза колись поріднила)
І укупі стрічаєм світанки…
Лише з ним я стаю легкокрила!

* * *

46351731_560694884384343_1860674532361109504_n Я не довірю мрії навіть вітру:

Ні пошепки,ні мовчки — аніяк!
Підхопить ще думок моїх палітру —
Секрети він розносити мастак!

Я буду мріяти сама на самотИні
В зіркових тишах космосів моїх,
Вони своїй улюбленій дитині
Поможуть заховатись від усіх.

Мене колись навчала моя мама
Тримати свої мрії при собі,
Складати потай в тихе орігамі,
Щоб зась було до них гучній юрбі.

Воно ж бо буде кольору веселки —
Принадне зору заздрісних очей.
Ти їм лиш дай пробратись в закапелки:
Не спекатись непроханих гостей.

Крилата мрія потребує тиші —
Щоб чутно рОзмах крил лише мені.
А вітер?…Вітер хай її колише
У космосів моїх самотинІ.

* * *

15965988_228265654293936_4643387196975335655_n

Ми нізвідки прийшли і в нікуди підемо.
Все, що маємо: Зараз і Тут на цій грішній землі.
Ми прийшли із нічим і нічого собі не візьмемо,
Хоч би ким не були: бідняки, багачі, королі…

Мов лещата, тримає підступне вчорашнє,
І лякає незвіданий завтрашній день.
Нам би жити й радіти Сьогодні! А страшно
Бути свідком теперішніх правд й одкровень.

Ми в полоні оманливих власних ілюзій.
Нам би просто спинитись й здійняти свій погляд у вись…
Нам би вийти за нами ж окреслену страхами смугу.
Жити вповні вже зараз!В цю мить! Не колись.

* * *

23472698_363446554109178_725274477139770366_n

Все притихло у зажурі,
І ані шелень…
КрАдуть небеса понурі
Й так короткий день.

Навіть стишилась смерека,
Дивлячись на це,
І по-змовницьки здалЕка
Шепче з ялівцем.

Не хизуються красою
Поміж голих крон,
Стерегтимуть тишиною
Їх немІцний сон.

А коли вітри зимові
Нанесуть снігів —
Заспівають колискових
Для старих лісів.

Знають сосни,нащо гОдять
Сонному гіллю:
Знов осінньої погоди
Барви ліс заллють!

Що із того,що зелені
Взимку й восени —
Кольорові акварелі
Сняться для сосни…

* * *

Нарешті сніг сховає сірість,
Прикриє білим полотном.
Змінило небо гнів на милість :
Сліпуче диво за вікном !

Хай він забарвить душу в біле,
Хай вимете тривогу й сум,
Хай вичистить, мов листя пріле,
Тягар вагань і морок дум.

Ретельно хай заліпить шпари
Вчорашніх болів і марнот,
Щоб не воскресли давні рани
На перехресті помилок.

* * *

Перечепилась Осінь через пліт,
Повисла,йти не мавши зовсім сили.
ВіддАла людям свій останній плід,
Туманом сивим голову покрила…

Заплакала краплинами імли,
Шукаючи когось для порятунку.
Та лиш вітри,самотні теж,гули,
Терзали серце здичавілим смутком.

Аж раптом білим прядивом снігів
Завіялась Зима у ту місцину.
Уздріла Осінь з-під сріблястих брів,
Зняла із неї вбогу одежину.

Вдягла у шати,гідні королев,
Разки намиста — золоті дукати.
На глум хурделиці шмаття дала старе:
І годі вбогу вже було впізнати!

Пила і їла з таць із кришталю,
Танок водила з крутієм Морозом.
Та як обдав той холодом:»Люблю…» —
Забилось серце тугою одразу.

І світ став чорним в білій білизнІ,
Й забракло світла в сяючій світлиці —
Палітри барв і сонячних вогнів
Шукали спрагло Осені зіниці.

Прокралась тихо в двері на зорі,
Летіла аж:неначе руки — крила!
Подерлись шати…ноги у крові…
Дорогою намисто розгубила.

Аж ось і пліт…і голий сад за ним,
І дощ холодний моросить по вітті,
І з кострищ листя ще парує дим,
Й старе рілля зіяє мокрим слідом.

…Щасливим зором обвела свій дім…
Настане час — знов правитиме балом!
Та й перелізла через пліт…Затим
В далеку путь свою пошкандибала.

 

* * *

Все має значення,друже…
Навіть найменший твій дотик:
І вже,дивись,хтось одужав
Чи усміхнувся навпроти.

Може,твоя ця усмІшка
Стане комусь спасінням.
Слів не буває з лишком
Для джерела прозріння.

Може,твій щирий дотик
Душу зігріє змерзлу:
Й ти у ній — як паломник
Чи як художник з пензлем.

Вималюєш у біле,
Чорне під ним сховавши:
Й глянь — а душа вже крила
В небі летить розпроставши.

Адже ми люди доти,
Доки даруєм світло.
Глянь,чи комусь навпроти
Зараз воно потрібне!

*  * *

45795679_556320728155092_1993254847029182464_n

Ці спогади присвячую тобі,
Мій синьоокий любешівський краю.
Бо ти зі мною в щасті і в журбі,
І іншого такого я не знаю.

Моя колиско! БАтьківські стежкИ
І мамині поліські візерунки…
Тут наймиліше небо у зірки
І найтепліші сонця поцілунки.

Лиш тут світанки росами рясні,
А надвечір’я — димчастим серпанком.
На струнах душ наспівані пісні
І добрі люди,щедрі до останку.

Блакить твоїх незайманих озер
І голубінь річок довговолосих —
Їх таїна бентежить дотепер,
Клекоче в серці ехом стоголосо.

Лечу сюди на крилах юних мрій
Хай скільки вже минуло зим і весен.
Ти у полях з доріг мене зігрій
Обіймами пшеничних перевесел.

* * *

23167467_359671501153350_4324598294009991380_n

Були у тебе бурштинОві очі,
Калиною всміхалися вуста.
Молилась тихо «Отче наш» щоночі.
В душі — якась вселенська доброта.

Зелом і хлібом пахли твої руки,
Як гладила мене по голові.
І зцілювались ними всі розпуки,
Всі біди — і великі,і малі.

Та вічністю стелилися дороги…
Шляхи…стежки до материнських рук.
Стрічали й проводжали знов пороги
Мільйонами заплаканих розлук.

І зацвітали й відцвітали вишні,
Вертали ластівки під стріху щовесни…
А ти стояла… все така ж,колишня,
Чеканням обіймаючи в вікні.

Теплом зоріли бурштинОві очі,
Калиново всміхалися вуста,
Коли над світом линула щоночі
Молитва Матері… правічна і свята…

* * *

23172925_358547417932425_5850256023351290739_n

Хтось міцно стис в кулак осіннє сонце —
Натомість випустив у вись отари хмар.
Свавільний вітер дав за охоронця,
А той ганяє знай туди-сюди бездар.

А що вони?!… СамІ не звикли бути:
Над ними має панувати хтось — і край!
Тому і вітер так веде себе розкуто,
Наче він цар на весь безкраїй небокрай.

Та варто лиш злодІю збути пильність
І випустити сонце з кулака —
Куди й поділись в вітрюгана крила!
І вже нема в отари пастуха.

І розбредуться хто куди,бундючні…
І роз’ясніє в небі й на душі.
І стане вітер не таким колючим.
І сонячні напишуться вірші.

* * *

23130963_358206104633223_8112011419081574969_n

Ще один захід довершує день…
Ще один крок до наближення мрій…
Тихо скрадається тінь одкровень —
Ніч,що не стулить й на мить моїх вій.

Цока годинник в такт серцебиття…
Може,то серця удари гучні?!…
Завтра напише сторінку життя
День,який,вірю,всміхнеться мені.

Хай не досплю…хай не стУлю повік:
Серцю так конче екзамен пройти!
А лиш затим знов заб’ється для мрій!
Часом спинитися слід…щоб дійти.

* * *

47323676_569060716881093_8549381098474307584_n

А я малою була такою:
У теплій хустці поверх пальто
З дітьми гуляла в дворі зимою,
Й не вирізнявся між нас ніхто.

Одна-єдина стежина в школу,
Йшли слід у слід десь зо два км…
Сніги такі — аж по самі поли,
Та ми друзяки були зимі!

Чекали снігу…Ще в листопаді
Нам діставали санкИ з-під стріх.
Ми визирали,завчасно раді:
Коли ж те небо розв’яже міх?!…

А як насипле нам кучугури:
Яке то щастя — аж слів нема!
І вже чи сонце,чи день похмурий:
До хати клич нас, не клич: дарма!

А Якось тато привозить лижі:
Ото дарунок — на заздрість всім!
Я ж не жаліла цю дивовижу:
Катайтесь нумо на диві цім!

Пустун-мороз нам щИпав щічки,
Ліз шпарами до рук і ніг.
Та на резинках рукавички
Ніхто ж згубити вже не міг.

Мої далекі щасливі зими…
Вас замели сніги і час.
Але стежками сніговими
Ще йду у споминах до вас.

* * *

15232077_204159403371228_8339622636513480730_n

Так хочеться якогось божевілля !!!
Щоб заіскрилось все навколо фарбами !
І зовсім це ніяке не свавілля :
Життя повинно грати арфами !

Не нидіти, не обростати сірістю,
Мовляв,і час не той… і вік такий…
Хай не зчерствить душа від зрілості :
Хто божевільний — той і молодий !

Що молодість?! Вона так швидкоплинна…
Роки збіжать. Красу змарнує світ.
Лише душа зорітиме дитинно,
Якщо запалиш в ній шалений світ.

Напередодні зими

47261567_567878226999342_6007848082400608256_n

Дзвенять листки морозним кришталем:
Не встигла Осінь вчасно їх прибрати.
Палають у снігу жаркИм вогнем
Калинові намиста,мов дукати.

Чутно «тінь-тінь…» синиць то тут,то там,
Випурхують в гіллі дзвінкоголосо,
Зчиняючи навкруг веселий гам —
І дивиться Зима на все те косо.

Мовляв:я тут,а ладу ще нема!
Не замела слідів упору Осінь.
Вже грудень диха в плечі,та дарма —
Блукає по землі ще гола-боса.

Он червоніють яблука в саду:
Лишили чи не встигли обірвати.
Може,зірву собі одне піду,
Доки синиці не взялись клювати.

І причащуся гронами калин.
Хтозна-хтозна, чому вони палають…
Лякає їх полон зимових днин —
Зірви…звільни… — мабуть,мене благають.

Ще послужу востаннє я тобі,
Моя натхненна Осене-другИне:
Синиць дзвінкоголосій цій юрбі
Розкидаю намиста із калини.

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов