Вірші, що несуть добро

Багата та родюча земля українська на таланти. І співають люди, і танцюють, і малюють. А які гарні вірші пишуть! Он і у  Івано-Франківському краї теж живе і працює гарна та талановита поетеса, яка своїм віршованим словом несе та сіє добро. Звуть її Наталія Богданівна Кривун. Народилась Наталія в селі Ясень Рожнятівського району, Івано-Франківської області. Працює вчителем української мови та літератури в рідному селі. Пише вірші. Її поезія сповнена любові та туги, суму та болю, краси та тої цілющої жіночої енергетики, без якої мабуть не було би того світла, що несе собою жінка, поетеса, у цей світ. Читаєш і розумієш, що слова, які нібито ми повторюємо майже щодня, стають у її віршах в такий рядок, що здається: мить і зараз вони злетять білокрилими лебедями у небо. І там, кружляючи у височині, лунатиме той жіночий та такий чарівний спів. Музика віршів. Неможливо залишитись байдужим до цих рядків, бо вони написані серцем. І тому кожне слово, кожна крапка відлуннює у душі читача. насолоджуйтесь цими світлими та такими глибокими поезіями, які можуть народитись лише у доброї та світлої жінки. Наталія Кривун

Наталія Богданівна Кривун

***

Вимикає осінь сонця світло в небі.
День міліє. Роси падають в траву.
Ходжу одиноко. Що цей світ без тебе?
Але ще надіюсь,що в тобі живу.
Розділила вічність нас на чорне й біле.
Сон сумним серпанком доторкнувся віч.
Знов зими чекаю. Пригорну невміло
Серцем твоє серце. Пучками до пліч.
Засинай,коханий, в не моїх обіймах.
Ковдру хай поправить зірочка ясна,
А цієї ночі в сни до тебе прийде
Не холодна осінь,а моя весна.

***

Підкрадається осінь.
Фарби ліс загубив.
Неба димчаста просинь.
Відгук радісних жнив.
Горобини намисто
Все червоне, в росі.
Дощ похлипує близько
У солоній сльозі.
Відгуло. Відлетіло,
Наче цвіт навесні.
Соловей несміливо
Вже співає пісні.
Тануть роси на травах.
Охолола земля.
У багряних загравах
І ліси, і поля.
Вітер важко й сміливо
Сірі хмари жене.
Осінь. Дощ. Я щаслива.
Він кохає мене.

***
Осінь у серці. На лозах достиг виноград.
Хмари у небі буркочуть. Напевно так й треба.
А я ввірвалась весною в осінній твій сад.
Й душу зболілу підняла до самого неба.
Ти мене вибач,інакше не буде ніяк,
І хоч волосся твоє у вишневому цвіті,
Знаєш, це доля. Змінити не кожен мастак
своє життя, що заплуталось у її сіті.
Осінь у серці омана. Там справжня весна!
Тільки живи і по вінця надихайся нею.
Чуєш, вже стукає ніжністю в серце. Хто зна,
Чи досхочу ти нап’єшся любов’ю моєю.

***

Важко стало писати, ще важче — жити.
Ти занадто м»яка, мені всі кажуть.
А я давно навчилася весь світ любити
І ця любов для мне досить багато важить.
Хай хтось на мене дивиться хижим оком,
А хтось бажає зла, нещастя чи й смерті.
Я не хотіла ніколи стати пророком,
Але поглянула на ті душі брудні й обдерті,
Що обсипають усіх камінням і брудом.
Хто ви на світі? Безликі дикі черви.
Ми не святі, всі ми на світі — люди,
В кожного своє життя, характер, нерви,
Що оголилися, наче електрокабель:
Чимось торкнешся — смерть свою знайдеш долі.
Може колись хтось дасть на це ради — поради,
Й ми знов відчуємо смак незалежності й волі.
Хай мені кажуть — твого добра усім не напитись,
Я все — одно роздаю усмішки щасливі.
Ніхто не знає, що в моїм серці буде тоді творитись,
Коли я впіймаю на собі очі безжально-глузливі.
Все це минеться. Це я знаю напевно.
Ти це побачиш — зміниться все незабаром.
Бачу тебе, і теплішає в грудях приємно…
Справжнеє кохання відчути — це є надзвичайним даром.

***
Ясно світить місяць синьоокий.
Тихо ніч спадає на покоси.
пЕвно він, далекий і високий,
Бачить те,як я блукаю в росах.
пЕвно він,жартуючи, сміється,
Липне десь до іншої спідниці.
Юність тільки раз в житті дається.
Блисне і нема. Це не дурниці.
Лагідно пучками до обличчя…
Юркне біль у серце. Вже не кличе.

***
Хочеш мене забути? Знай, це неможливо!
Не пишеш,і телефон мовчить нескінченно.
А я знов повернусь,як тепла осіння злива,
Ввірвуся у твоє життя вітром непевним.
Змию весь бруд із душі, притулюся нишком.
Не заборониш мені ти цього зробити.
Пролізу у серце маленькою сірою мишкою,
Хай заздрять ті, що побавились, ніби діти.
Ти просто людина. У кожного свої химери
Всередині. Я на це не звертаю уваги.
Не втратьмо зв’язку землі і небес атмосфери,
Не втратьмо одне до одного тої поваги.
Хочеш мене забути? Не зможеш,повір,я знаю.
Дозволь просто поруч бути, так відчайдушно
Щось в серці тремтить…Я його уже не злякаюсь.
Візьми за руку й щось ніжно шепни на вушко.

 

***
Спекотно. Розплавилось сонце й стікає на землю
Багряним промінням,ховаючи в небо обличчя.
З тобою так просто, розмови на будь-які теми
І ніч, що в свою прохолоду вже кличе.
З тобою так млосно, що подих спирає у грудях
На мить, в ньому чутно відлуння цілунків.
Повір, ми не ангели,ми всього-на-всього люди,
І нам так властиво від долі чекати дарунків.
Властиво надіятись на милосердя від когось,
Й самим свою долю кувати у кузні надії.
Спекотно. Промінчик маленький до серця до твого
Мені ніжно-ніжно так душу зігріє.

***
Гроза за вікном. Півтемінь. Знов вимкнули світло.
Дзвінок твій, як грім серед ясного неба. Мовчи!
Не руш в мені того, про що навіть краплі, як свідки,
Воліють мовчати, а серце беззвучно кричить.
Не згадуй! Ті ночі лилися п»янкими медами.
Вуста розпашілі на шкірі лишали сліди.
Ми нарізно були й залишились. Все, що між нами,
Було тільки сном, тільки краплею в морі води.
Озвалося тіло на голос, як струни у скрипки.
Свідомість порушив словами — я досі люблю.
Мовчи! Обірвались від серця до серця всі нитки,
Як струни потріскали від того болю й жалю.
Гроза за вікном…

***
Налий вина. Я хочу бути п’яна
Від нього,бо від тебе вже оскома.
Кровить ще болю в серці рвана рана,
Що ти їй винен. Не ночую вдома.
Блукаю полем,все чогось шукаю,
А чи знайду. Скажи? Долає втома.
Налий вина! У муках потопаю.
Налий любові! Вже від зла оскома.

***
Шалений танець:гроза і вітер,
Протистояння холоду й літа.
Гілля і листя разом сплелися,
А ми? Ми просто хотіли жити.
Жити у полі на краю волі,
Та у достатку без злого ока.
Мудрий мольфаре, вирви із болю
Серце,що хоче літать високо
Ген, понад хмари.
—Будеш без пари,
Без крил орлиних,без кіс зелених.
Допоки в небі горять стожари,
Ховатись будеш у листя клена.
Зіллям клечальним будеш. Благально
Так не дивися. Родом клянися,
Серце кохати більше не буде.
Зникнеш. Зітлієш,а він забуде.

* * *

21728393_895083510693519_5494873438323138830_n

Поруділи каштани,
А плоди ще зелені.
Сонця захід рум’яний.
Хмари як полонені.
Втома тихо торкнулась
Золотого волосся.
Вже не мій,та бажаю,
Щоб все в тебе збулося.
Знов пригадую літо,
Трави в полі шовкові.
Ми сміялись як діти
І купались в любові.
Зустрічали світанки,
Милувалися небом,
Цілувались до ранку,
Наче так було треба.
Не жалію. Минуло.
Повернутись не може.
Серце майже забуло,
Але спогад тривожить.

* * *

А вона вже прийшла.
Щиро падають роси на трави.
Стигне сонячне небо.
Міліє безмежжя тополь.
Жаль, тебе не знайшла.
І в зіницях десь бісик лукавий
Підморгнув їй за тебе,
Зігравши вже вивчену роль.
А вона на півсвіту
Простерла полотна туманів,
Затягнула дощами
Чорніючу нагість землі.
Не чекає привіту,
А йде поряд тихо із нами,
І листочки, як сльози,
Лишає на моїм столі.

* * *

Не цілуй,просто випий,як келих п’янкого вина.
Не смакуй,а напийся любові, аж поки оскома
Не заповнить ту пустку,що в серці лишилась. Вона
Вже пішла. Не повернеться. Я ж так чекатиму вдома.
Теплий затишок стін,блиск поблідлий вогню у печі.
Блима в небі зоря,а мені одиноко не спиться.
Ти прийди! Пригорнусь і засну на твоєму плечі.
Не зміліє ніколи до тебе кохання мого та криниця.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Яндекс.Метрика
Каталог webplus.info Рейтинг@Mail.ru Каталог сайтов