Ми будемо ще жити й жити –
вивітрюється довго плоть…
Колись ми станем діти-квіти
і привітає нас Господь.
Чола торкнеться вишній промінь –
не загойдається стебло,
і ми повернемось додому,
де нас так довго не було.
Пітьма відступить, наче ватра
од сонця, що і так цвіте, –
і зійде завтра, світле завтра,
обіцяне для всіх дітей.
Петро прочинить райську хвіртку:
– Заходьте! Вишні… молоко…
Бджола, закохана у квітку,
згрішить тоненьким хоботком,
і, прощена, підніме ношу –
щоб сотворилися меди…
Ми будем діти – доки, Боже,
Ти молодий.
—
З майбутньої книжки «…ані вирію, ані скиту…»
